Давайте только без Т9 Час написання роману «Герой нашого часу» – це час … Выберите один ответ: поширення неординарності гоніння волелюбної думки вседозволеності
Черт же его дернул ночью с пьяным разговаривать!.. Впрочем, видно, уж так у него на роду было написано...
Больше я от него ничего не мог добиться: он вообще не любит метафизических прений.
Конец
[1] Благодарю вас, сударь (фр.).
[2] Позвольте... (от фр. permettez).
[3] На мазурку... (фр.).
[4] Руку и сердце (фр.)
[5] Комедия окончена! (ит.).
[6] за (лат.).
[7] против (лат.).
Коментар
М. Лермонтов у романі "Герой нашого часу" продовжує традиції Пушкіна в розкритті образу свого сучасника, людини неординарної, талановитої, яка в силу різних обставин не змогла стати видатною особистістю, що вплинула б на розвиток історії своєї країни.
Перед читачем постає безліч питань, починаючи з самої назви роману — "Герой нашого часу". Випереджаючи питання, що прозвучать на адресу автора, Лермонтов у передмові до роману каже: "Герой Нашего Времени, милостивые государи мои, точно портрет, но не одного человека: это портрет, составленный из пороков всего нашего поколения, в полном их развитии".
Що штовхнуло письменника на створення такого образу? Звернемо увагу на час написання роману: 1837-1840 — роки жорстокого гоніння влади будь-якої волелюбної думки. Після подій 1825 року — грудневого повстання декабристів на Сенатській площі, роботи таємних спілок "Південне товариство", "Північне товариство", "Товариство об'єднаних слов'ян" — імперський уряд Росії робив все, щоб подібне не повторилось. Придушення неординарності, підозра до кожного, хто виділявся серед сірості і буденності, висіла, як дамоклів меч, над усім поколінням сучасників Лермонтова. Тому і вбачає поет призначення свого покоління сумним:
Печально я гляжу на наше поколенье!
Его грядущее — иль пусто, иль темно,
Меж тем, под бременем познанья и сомненья,
Богаты мы, едва из колыбели,
Ошибками отцов и поздним их умом,
И жизнь уж нас томит, как ровный путь без цели,
Как пир на празднике чужом.
("Дума")
Дати розгорнуту характеристику свого покоління, прослідкувати внутрішній стан героя, проникнути у потаємні куточки людської душі, пояснити всі порухи людської психіки — все це можливо було зробити засобами морально-психологічного роману.
На відміну від соціально-психологічного роману, морально-психологічний більше націлений на вирішення чи поставлення питань моральності поведінки не одного героя, а всього суспільства, яке він представляє.
Перед письменником постає задача знайти моральні орієнтири, бодай розтяти всі виразки хворого суспільства.
З філігранною точністю, як досвідчений хірург, автор "препарує" душу свого героя Печоріна, шукає причини і наслідки трансформації психіки людини, її егоцентричних прагнень, що призводять до трагедії особистості і всіх, хто оточує її.
Цим пояснюється і своєрідна композиція твору. Роман складається з п'яти повістей: "Бела", "Максим Максимич", "Тамань", "Княжна Мері", "Фаталіст".
Твір можна вважати першим досвідом філософського роману, що відкрив шлях Достоєвському і Толстому. Свою головну настанову Лермонтов сформулював наступним чином: "История души человеческой, хотя бы самой мелкой души, едва ли не любопытнее и не полезнее истории целого народа".
Відповідне розташування глав пов'язане, в першу чергу, з автором-оповідачем, який і є своєрідним дослідником душі головного героя.
Лермонтов користується прийомом непрямої характеристики Печоріна: спочатку події сприймаються очима Максима Максимич (повість "Бела"), потім — очима оповідача ("Максим Максимич"), а далі, у "Щоденнику" (повісті "Тамань", "Княжна Мері", "Фаталіст"), — через внутрішній монолог, аналіз подій, вчинків — самим героєм.
1 2 3 4 5 6 7 8 наголошені 2, 4, 6 шу ми'ть во да' ла ма' є все 1 2 3 4 5 6 7 8 наголошені 2, 4, 6, 8 парні числа, діляться на два вес на' і де' те пло' не се' отже розмір двостопний -оІ -оІ -оІ -- -оІ -оІ -оІ -о - ненаголошений склад о наголошений склад
Як ми бачимо - наголос на 2му складі, отже це чотирьохстопний ямб чоловіча рима (наголос на останньому складі)
Часто серед молоді виникає таке запитання: «Заради чого можна віддати своє життя? В якій ситуації?» Скажімо, друг зазнав нападу озброєних бандитів. Звичайно, в такому випадку не можна стояти осторонь, необхідно йому до Але ж знову-таки — це надто вузький підхід. Ну, а коли в подібному становищі опиниться незнайома людина? Теж на до треба прийти обов'язково! Інакше не будеш себе поважати.Тепер уявіть таку ситуацію. Людина тоне. Ти на березі, але не вмієш плавати. Звичайно, треба зробити все можливе, щоб її врятувати. Але чи треба самому кидатися в воду? Мабуть, це буде безглуздою жертвою. Навіть тоді, коли той, хто тоне,— твій найближчий друг, однаково не до А залишаючись на березі, можливо, щось і зробиш для його врятування.Із наведених прикладів уже неважко зробити висновок: не можна перевіряти дружбу готовністю віддати життя. В крайніх ситуаціях, у годину тяжких випробувань люди жертвують собою. Але не заради самої дружби. В ім'я високих, благородних ідеалів, в ім'я торжества справедливості, в ім'я права називатися Людиною з великої літери.
Черт же его дернул ночью с пьяным разговаривать!.. Впрочем, видно, уж так у него на роду было написано...
Больше я от него ничего не мог добиться: он вообще не любит метафизических прений.
Конец
[1] Благодарю вас, сударь (фр.).
[2] Позвольте... (от фр. permettez).
[3] На мазурку... (фр.).
[4] Руку и сердце (фр.)
[5] Комедия окончена! (ит.).
[6] за (лат.).
[7] против (лат.).
Коментар
М. Лермонтов у романі "Герой нашого часу" продовжує традиції Пушкіна в розкритті образу свого сучасника, людини неординарної, талановитої, яка в силу різних обставин не змогла стати видатною особистістю, що вплинула б на розвиток історії своєї країни.
Перед читачем постає безліч питань, починаючи з самої назви роману — "Герой нашого часу". Випереджаючи питання, що прозвучать на адресу автора, Лермонтов у передмові до роману каже: "Герой Нашего Времени, милостивые государи мои, точно портрет, но не одного человека: это портрет, составленный из пороков всего нашего поколения, в полном их развитии".
Що штовхнуло письменника на створення такого образу? Звернемо увагу на час написання роману: 1837-1840 — роки жорстокого гоніння влади будь-якої волелюбної думки. Після подій 1825 року — грудневого повстання декабристів на Сенатській площі, роботи таємних спілок "Південне товариство", "Північне товариство", "Товариство об'єднаних слов'ян" — імперський уряд Росії робив все, щоб подібне не повторилось. Придушення неординарності, підозра до кожного, хто виділявся серед сірості і буденності, висіла, як дамоклів меч, над усім поколінням сучасників Лермонтова. Тому і вбачає поет призначення свого покоління сумним:
Печально я гляжу на наше поколенье!
Его грядущее — иль пусто, иль темно,
Меж тем, под бременем познанья и сомненья,
Богаты мы, едва из колыбели,
Ошибками отцов и поздним их умом,
И жизнь уж нас томит, как ровный путь без цели,
Как пир на празднике чужом.
("Дума")
Дати розгорнуту характеристику свого покоління, прослідкувати внутрішній стан героя, проникнути у потаємні куточки людської душі, пояснити всі порухи людської психіки — все це можливо було зробити засобами морально-психологічного роману.
На відміну від соціально-психологічного роману, морально-психологічний більше націлений на вирішення чи поставлення питань моральності поведінки не одного героя, а всього суспільства, яке він представляє.
Перед письменником постає задача знайти моральні орієнтири, бодай розтяти всі виразки хворого суспільства.
З філігранною точністю, як досвідчений хірург, автор "препарує" душу свого героя Печоріна, шукає причини і наслідки трансформації психіки людини, її егоцентричних прагнень, що призводять до трагедії особистості і всіх, хто оточує її.
Цим пояснюється і своєрідна композиція твору. Роман складається з п'яти повістей: "Бела", "Максим Максимич", "Тамань", "Княжна Мері", "Фаталіст".
Твір можна вважати першим досвідом філософського роману, що відкрив шлях Достоєвському і Толстому. Свою головну настанову Лермонтов сформулював наступним чином: "История души человеческой, хотя бы самой мелкой души, едва ли не любопытнее и не полезнее истории целого народа".
Відповідне розташування глав пов'язане, в першу чергу, з автором-оповідачем, який і є своєрідним дослідником душі головного героя.
Лермонтов користується прийомом непрямої характеристики Печоріна: спочатку події сприймаються очима Максима Максимич (повість "Бела"), потім — очима оповідача ("Максим Максимич"), а далі, у "Щоденнику" (повісті "Тамань", "Княжна Мері", "Фаталіст"), — через внутрішній монолог, аналіз подій, вчинків — самим героєм.