Відповідь:
Пояснення:
Але дівчинка була вже біля Пустельника.
– Добрий день! – привітно всміхнулася.
– Привіт! – не відривався від картини.
– Правда, гарні у нас місця?
– Гарні, – погодився. – Тільки не у вас. Бо ти не тутешня, а з Вишнополя. І Половинчик більше мій, аніж твій, бо я тут частіше буваю!
Ага! Знає, що з Вишнополя…
– Поглянути можна? – наступала далі Софійка.
– Дивись, як хочеш!
– Тітонько, йдіть-но сюди! – покликала дівчинка. Проте Сніжану як вітром здуло. Ото ще страхополох!
Картина була як картина. Пейзаж. Гарний. Контури нечіткі, трохи наче розмазані. Мабуть, фарби розтікаються. І не дуже схожий. Там оно три берези, а на полотні тільки дві. Єдине, що сподобалось, – це загадковість, казковість картини. Так і жди якоїсь мавки чи лісовика!
Про все це Софійка щиро звірилась художникові. Той не знати чого засміявся.
– А інші полотна? Можна якось їх побачити? – Софійка йшла напролом.
– Приходьте нині ввечері зі Сніжаною до моєї хижки. Знаєте, де живу? Подивитесь, коли цікаво!
– Справді? А ви будете вдома?
– Якщо пообіцяв – доведеться бути!
"Старий ліхтар тьмяно освітив ріг вулиці жовтавим світлом. «Як приємно проганяти морок». - подумав він. Ліхтар мав чимало літ, і йому давно вже пора було на спочинок. Проте він стояв на околиці міста й сумлінно ніс свою службу. Ліхтар присвічував людям і за це отримував від них слова щирої подяки. Особливо від пізніх перехожих..."