Твір на тему "Без дружби життя неповноцінне" за твором Ніни Бічуї "Шпага Славка Беркути":
Нещодавно на уроці української літератури ми познайомились із твором Ніни Бічуї "Шпага Славка Беркути", у якому розповідається про наших однолітків, їхню дружбу та ворожнечу. Славка та Юлька важко назвати друзями. Вони сидять за однією партою, мають приятельські стосунки. Проте Юлько виявляє неприязнь, а Беркута робить усе, щоб підтримати сусіда за партою. Наприклад, хлопець ділиться шапкою, адже переймається, щоб Юлько не захворів.
Трохи згодом їхні стосунки зазнають радикальних змін. Хлопці навіть починають справжню битву через заздрість та образу. Хоча Юлько видається нам негативним персонажем, він заручником ситуації. Хлопець росте без підтримки батьків, немає дружньої підтримки. А без дружби, як відомо, життя неповноцінне. Самотньо жити без близької людини, адже добре слово друга може зцілити й підтримати. Тож цінуймо близьких людей, адже вони того варті!
«…Не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами»,
«…виросла на свободі, що виховання її було мужське, і що в тім прегарно розвиненим дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженні втратила матір. Ненька її, стара мужичка, відмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли підросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою і, щоб задовольнити її палку натуру, привчав її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. І чим більші трудності їй приходилось поборювати, тим охітніше бралася вона за діло, тим краще проявлялася сила її тіла й її рішучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною і ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову,— той до віку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу, тому вони пригадувалися живо і виразно в найкращих хвилях його життя так, як весна навіть старому старцеві пригадує його молоду любов».
«…Незвичайна ненщина поровень з найсильнішими мужами поборювала всякі трудності утяжливої дороги. Як легко перескакувала гнилі ломи і величезні трами…»
«А що ж то в мене нема сили? А що ж то я не владаю луком, ратищем і топором? Ану, нехай котрий-будь із твоїх поселенців спробує зо мною порівнятися,— побачимо, хто дужчий!»
«Якою самітною, якою круглою сиротою чула вона себе тепер на світі, хоч тут же коло неї сидів її батько! Якою нещасною чула вона себе тепер, хоч батько недавно ще запевняв її, що все робить для її щастя!»
«Її слова, її погляд, дотик її рук і її вісті — все те немов вирвало його (Максима) з темного гробу, повернуло йому життя».
