Я колись в дитинстві дуже хотіла стати невидимкою, і кілька разів задавала собі це питання. Коли була маленькою, то я хотіла подивитися що робить подружка, з ким спілкується, а коли підростають, то тут вже великі плани.
Якби я була невидимкою, я б хотіла подивитися як живуть багаті люди, хотілося б побачити що вони приховують від людського ока.
Також, хотілося б пробратися до президента і створити нові закони, підсунути їх тихо президенту щоб він підписав. І швидко втекти.
Невидимкою можна спробувати знайти гроші, які крадуть у народу і роздати простим людям. Але і найбільша мрія, якби я була невидимкою, зробила все можливе щоб в рідній країні було мирне небо над головою.
Ну так сказати капості б на благо народу.
Ось така я пустунка.
Людина — смертна, а слово її — вічне… Беззаперечним доказом цієї істини є «Слово про похід Ігорів» — перлина українського ліро-епосу. Століття слави, смутку, перемог і поразок поглинули ім’я автора. Але всюдисуще слово донесло до нас історію безславного походу русичів.
Чому ж уже багато століть поспіль цей твір не залишає байдужим жодного читача? Напевне тому, що написаний він не просто талановитою людиною, а справжнім патріотом, істинним захисником своєї Батьківщини, який і в горі, і в радості залишався вірним їй, своєму народові та його правителям.
Перегортаємо сторінку за сторінкою, і крізь морок століть постають перед нами образи руських князів: хороброго Ігоря, відважного Всеволода, завзятого Володимира, безстрашного Святослава, рішучого Ярослава, відчайдушного Оль-стера. І ми вже нічого не чуємо, крім дзвону мечів, крім крику поранених вояків та напівдикого реготу половців. Ми, читачі, — сторонн гачі. Але чому ж ніби болить ліва рука, адже поранено Ігоря? Чому так важко дихається, адже це Всеволод знемагає, бо вже декілька годин поспіль його рука раз по раз опускає свій меч на ворожі голови? А ось нас уже переповнює почуття відчаю. Бо не Ігор, а саме ми не змогли повернути на поле бою слабкодухих, тих, хто вирішив, що краще ганьба, ніж смерть. І яка невимовна туга крає наше серце, коли очима вже полоненого Ігоря ми оглядаємо поле бою. Воно вкрите тілами русичів, ми не бачимо свого відображення в Каялі, бо в ній більше крові, ніж води. Але найстрашніше нас чекає попереду, коли Ігор зрозуміє, що саме його безглуздий учинок відкрив ворогам шлях на рідну землю, що відплатою за легковажність будуть тисячі вбитих та полонених, десятки спалених міст і сіл.
А ось, крізь століття, ми чуємо голос Ярославни, сповнений туги і відчаю. І хочеться заспокоїти її, запевнити, що «вітер-вітрило», і «Дніпро-Славута», і «сонце трисвітле» до повернути її коханого чоловіка«ізземлі Половецької на землю Руську».
Сонце сяє в небі ясному
Ігор князь — у Руській землі.
Яке полегшення ми відчуваємо, радіємо разом з усім руським людом і віримо, що сміливість і хоробрість тепер ніколи не будуть розлучатися зі здоровим глуздом.
Лише такий союз є запорукою успіху.
Ось і перегорнута остання сторінка твору. Ми поступово заспокоюємося від пережитого, але емоції переповнюють. Ми радіємо, бо Ігор повернувся. Сумуємо, бо ніколи не повернуться ті, хто склав свої голови біля Каяли. Ми гніваємося, бо бажання слави засліплює людям розум…
Усі ці переживання розбурхав у нашому серці беззаперечний талант анонімного автора. Скільки б літературознавці-дослідники не сперечалися з приводу жанру — героїчна пісня це чи поема, — головне в тому, що завдяки «Слову…» історія живе і буде жити.
"На другий день було відомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночі ні разу не бухикнув.тому дід зауважив,що я одчайдух і весь удався у нього, а мати сказала,що в оглашенного."
" Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі."
"А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю , коли березовий сік накрапає із жолобка."
" І люблю, коли гриби, обнявншись, мов брати, збирають на свої шапки росу."
" Я не дуже кривлюсь, коли треба щось зробити, охоче допомагаю дідусеві,пасу нашу вредюгу коняку,рубаю дрова,залюбки гострю сапи,люблю з мамою щось садити, або розтеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти
, але все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом."
"Я ніколи не був скиглієм,терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники..."
Объяснение: