В останні роки люди мало радували собаку, але тепер, коли його тут зовсім не стало, самотність переросла в нестерпну муку. Собака, звичайно, сумуючи, не міг знати, що люди піднялися й залишили свої будинки, худобу, могили предків не з доброї волі і що не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих років, порожнє, але порожнє й сусіднє село, і третє, і п'ятє, і десятє, сотє, і так до самого моря, яке хлюпається з трьох сторін півострова».
Ці рядки з оповідання «Самотність» – одного з найбільш пронизливих творів, написаних коли-небудь про депортацію кримських татар. Належать вони Ервіну Умерову – талановитому письменнику з дуже драматичною долею.
Він народився 1 травня 1938 року в селі Яни-Сала Жовтневого району Кримської АРСР в родині вчителів. Через шість років після народження, 18 травня 1944 року, разом з сім'єю і своїм народом був депортований з Криму.
Сім'я Ервіна опинилася в Узбекистані, в населеному пункті Паласан Алти-Арикського району Ферганської області. Тяжкі враження дитинства в місцях вигнання назавжди врізалися в пам'ять майбутнього письменника... Після закінчення школи в 1957 році Ервін працював спочатку слюсарем-арматурником на нафтопереробному заводі, потім – інспектором районного статистичного управління. В цей же час почав публікуватися в газетах Узбекистану.
Його перша серйозна публікація – розповідь у збірці кримськотатарських письменників «Дні нашого життя», випущеній видавництвом художньої літератури Узбецької РСР до декади мистецтва і літератури Узбекистану в Москві в 1959 році. Ця збірка – перша після депортації, де були опубліковані твори кримськотатарських письменників – як маститих, так і зовсім молодих. Серед авторів були й ті, хто не повернувся з фронту, – Мамут Дібаг з оповіданням «У далекому селищі» і Еннан Алімов, загиблий в 1942 році, – автор зворушливої новели «Горлиця махає крилом».
КЛАС
Объяснение:
Народився Всеволод Зіновійович 30 січня 1930 року в Бердичеві.
У дитинстві разом із сусідом та однолітком Вітасіком Дяченко Нестайко захоплювався творчістю Миколи Трублаїні («Лахтак», «Шхуна „Колумб“»), Марка Твена («Пригоди Тома Сойєра», «Пригоди Гекльберрі Фінна»), Джека Лондона, Жюля Верна Чехова та Бориса Житкова. Друзі мріяли стати капітанами далекого плавання. Як виявилося, через особливості зору (дальтонізму) Нестайко не міг стати моряком, а сусід таки став капітаном
Мати Нестайко вважала, що він «має знати мову свого батька», тож віддала сина в українську школу.Після закінчення Всеволодом Зіновійовичем четвертого класу, коли йому було одинадцять років, почалася Велика Вітчизняна війна. В силу обставин терору та війни не навчався у п'ятому та дев'ятому класах. Курс п'ятого класу йому виклала мати. Після звільнення Києва майбутній письменник одразу пішов до шостого класу. Курс дев'ятого класу пройшов самостійно за два місяці. Закінчивши восьмий клас екстерном, перейшов до десятого класу. Нестайко закінчив десятирічну загальну середню школу з однією четвіркою (з фізики) у табелі, зі срібною медаллю. Через хворобу Всеволода вони з матір'ю не змогли виїхати з окупованої території[1]. На все життя запам'ятав Всеволод Нестайко жахи війни та окупації. Так, одного разу він став свідком того, як у Києві по вулиці Жаданівського німці гнали євреїв, серед яких було багато дітей, на розстріл.
Закінчивши школу, у 1947 році вступив на слов'янське відділення філологічного інституту Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка та закінчив навчання у 1952 році. 1948 року працював статистом у Київському театрі російської драми. Ще студентом працював у редакції журналу «Дніпро» (Дніпро)1958 року Всеволод Нестайко став членом Спілки письменників УРСР. Рекомендацію дали Дмитро Васильович Ткач, Оксана Дмитрівна Іваненко та Олександр Іванович Копиленко
Помер на 85-му році життя 16 серпня 2014 року в Києві, де він жив та працював останні роки. Похований 19 серпня на Байковому цвинтарі
Перше оповідання Нестайко написав у восьмирічному віці. У розповіді йшлося про відважного мисливця, який полював бенгальського тигра в Африці. У мисливця «ноги були волохати, як у всіх чоловіків». Мати письменника цю розповідь дуже розвеселила
За п'ятдесят років творчості В. Нестайко видав близько сорока книг, оповідань, казок, повістей та п'єс. Для його творів характерне гумористичне обігравання імен та ситуацій.
За словами самого Нестайка, головну роль у становленні його як дитячого письменника зіграла Ірина Ісаївна Шкаровська, яка працювала заввідділом у журналі «Барвінок». Перше оповідання для дітей Всеволод Нестайко надрукував у журналі «Барвінок» у 24 роки. Також водночас друкувався у «Піонерії». Перша книжка «Шурка і Шурик»[1] побачила світ 1956 годуПершу казку письменника «У Країні Сонячних Зайчиків» видали в 1959 році. Книга відразу ж стала дуже популярною і була перекладена на кілька мов світу (російська, білоруська, англійська, литовська, латиська, естонська та інші)Твори В. Нестайка перекладені двадцятьма мовами світу, у тому числі російською, англійською, німецькою, французькою, іспанською, арабською, бенгалі, угорською, румунською, болгарською, словацькою та іншими. За його повістями та розповідями поставлені фільми «Одиниця „з обманом“», «Чудеса в Гарбузянах», короткометражна стрічка «Тореадори з Васюківки».
(за поемою І. Франка "Іван Вишенський")
Коли читаєш поему Івана Франка "Іван Вишенський", то відчуваєш, що кожний рядок, кожне її слово звернене до нас сьогоднішніх. Афонський чернець надзвичайною силою свого красномовства став на захист українства, виступив проти нищення народу, його віри і мови.
І це був його вибір, який він зробив після порушення обітниці мовчати протягом десяти років. Ось він, немолодий самітник у печері на горі Афон, після довгої Молитви виходить із свого заточення, щоб подивитися на народження нового дня. Зворушено серце відкликається на тугу та біль за рідним українським краєм, бо він болів болем своєї України, страждав її стражданнями.
У своїх посланнях і вченим мужам, і "простолюдинам Іван Вишенський звертається із закликом боронити національну гідність, не допускати пригнічення рідної мови, спотворення віри. Чи не перегукуються ці вимоги афонського самітника з актуальними вимогами сьогоденної української нації? Пройшли віки, а заклики до національної гідності і сьогодні на прапорах моєї країни. А питання про місце української мови в українській державі ще й досі дискутується у різних колах.
Актуальними у наш час є й дорікання І. Вишенського владикам, що замість догляду за паствою пильнують лише свою вигоду. Закидав він і панству, яке зовсім відірвалося від народу. Хіба не вгадуються тут паралелі із сучасним українським суспільством?
Ось у чому я вбачаю актуальність вибору Івана Вишенського в наш час. Щодо мене, то хотілося б повторити рядки із Франкової поеми, які можуть бути дороговказом кожному моєму співвітчизникові, що любить рідну землю:
...Дай мені братів любити
І для них життя віддати!