Дитинство — це прекрасний час, коли серце відкрите для нових почуттів, душа — для нових вражень. Таким цікавим, безмежно таємничим, непізнаним видається навколишній світ. У кожної речі в хаті є своя історія, свій голос, свій характер. А що вже говорити про річечку, ручаї, хмари, дерева, листя на них, увесь той багатоголосий народ жаб, риб, кузьок, мурашок, метеликів! Будь— який їхній порух — це вияв великого життя природи, який тільки треба побачити — і ти пірнеш у країну пригод і мрій. Саме такими невтомними, уважними гачами є діти.
Безпосередні дитячі враження від загадкового навколишнього світу яскраво передав у повісті "Звук павутинки" В. Близнець. Головний герой твору — хлопчик Льонька, його мрії та фантазії. Автор присвятив повість "трав'яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці — найбільшим чудесам світу, які ми відкриваємо в дитинстві". Повість складається з дев'яти коротких фрагментів-спогадів, кожен із яких має свій сюжет. Тільки в тих, у кого є мрія, бажання пізнавати світ, є свій Срібний чоловічок, що дзенькає й бумкає, свій Буме, Сопуха.
Найменший порух не залишається поза увагою юного дослідника. Він уміє дивитися "сонячне кіно". Мати думає, що вранці Льонька спить, і зачиняє віконниці, а хлопець гає крізь маленьку дірочку, як живе своїм життям мікроскопічний світ Вишневих Пушинок, вишневого пилу... Герой помічає, які вони чемні й поважні; гуртом, поволеньки виступають із темряви маленькі живі клубочки. Він уявляє, як їх все більше й більше прибуває на світлу галявину, і кожна Пушинка обходить своїх подруг, низенько присідає й каже: "Вишневих снів тобі, сестро!" У чорній пір'їні Льонька може побачити піратське судно на чолі з капітаном-розбишакою Вирвизубом, що хоче взяти в полон Пушинок. Багата уява хлопчика малює яскраві сцени баталій, у яких беруть участь невидимі звичайному оку герої.
Льонька дає ім'я Бумс своєму Срібному чоловічку. Хлопцю хочеться "взяти Бумса в руки, роздивитися, похукати на нього, погладити крильця. А може, й сховати в коробку...", але раптом він пригадує, як минулого літа спіймав метелика і, хоч той і пручався, посадив його до коробки, сховав і забув. А метелик загинув, перетворився на порох. Ми бачимо, як Льонці шкода метелика, хлопець зрозумів, що то він убив бідолаху, і робить правильний висновок: "Для чого вбивати живе?"
Здавалося б, зовсім ще дитина, Льонька цілком дорослий у своїх розмірковуваннях, він здатний відрізнити добре від поганого, розуміє ціну справжньої дружби. На річці хлопчик зустрічає важко хворого вченого Адама. Льоню вражає, що Адам так само вміє бачити невидиме, розмовляти з листочками, річкою, будувати кораблики й греблю. Дорослий чоловік на межі смерті стає чутливим до навколишнього світу, стає дитиною. І коли Адам не може більше підвестися, бо хвороба насідає на нього з новою силою, Льонька втрачає друга, якого тільки-но полюбив. А хлопцю так потрібний однодумець, із яким можна було би гратись, робити нові відкриття!
До смертельно хворого Адама його надовго не пускають, найкращого друга — собаку — вбив Глипа, і в уяві Льоньки з'являється образ дівчинки Ніни, такої знайомої й загадкової водночас. Вона — ніби місток між хлопчиком і Адамом, між дитинством і дорослим життям. Ніна розповідає про Адама, навіть читає листи. Вона завжди припливає в човнику нізвідки й відпливає в нікуди. Але вона надзвичайно важлива для хлопця, він чекає на неї, аби просто поговорити про життя. На прощання Ніна говорить, що й він так само забуде про неї, як і всі ті друзі, які вже виросли і більше не вміють мріяти, фантазувати, бути справжніми.
Востаннє дівчина сідає в човник і відпливає у вирій. Герой сам не може збагнути, чи була вона насправді, чи може, він сам її вигадав. Ми розуміємо, що розставання з Ніною, кінець літа символізують перехід до дорослого життя, але сподіваємося, що Льонька на все життя збереже в пам'яті літні дні, не втратить уміння мріяти й слухати "павукове радіо" природи.
Гобсек — лихвар, посвячений у таємниці людських стосунків. У нього в руках надійний важіль людських доль, ім'я якому — гроші. Безпристрасно і правдиво зображує Бальзак головного героя повісті: "Усе в житті лихваря здавалося настільки впорядкованим, ніби його хтось завів, наче якийсь механізм. У нього, здавалося, й емоцій не було. Життя його минало безшумно, немов "сипався цівкою пісок у старовинному пісочному годиннику". Часом його жертви обурювалися, кричали, але потім наставала тиша, "як буває на кухні, коли заріжуть качку".
Гобсек був багатий, але дуже жадібний. Жив скромно, не бажаючи, аби хто-небудь здогадався про його статки. Якось із кишені його жилетки випала золота монета, а коли монету спробували повернути її власникові, Гобсек відмовився. Він сказав, що то не його гроші, звідки у нього, людини бідної, такі гроші.
Як відомо, Бальзак дуже прискіпливо вивчав створені ним характери, але він у жодному разі не засуджував дійових осіб своїх творів. Кожен персонаж був глибоко індивідуальним і неповторним. У свою чергу і його герої ніколи не почуваються винними за свої вчинки. Кожен бальзаківський персонаж викладає свою точку зору з пристрасною переконливістю у власній правоті. Лихвар Гобсек не відчуває жодних докорів сумління через свою не зовсім людяну діяльність. І Бальзак, як сторонній ігач, його не засуджує. До того ж автор правдиво показує і позитивні риси його характеру: граф спитав у Дервіля, якої він думки про Гобсека, і той сказав, що в цій людині "живуть дві істоти: скнара і філософ, підла істота і вивищена". "Але якщо я помру, залишивши малолітніх дітей, то він буде їхнім опікуном", — сказав Дервіль.
Объяснение:
На відміну від Діккенса, Бальзак навіть не прагне нагородити доброчесність і покарати порок. Він дарує Гобсекові гідну смерть, не позбавлену своєрідної величі. В останні години життя лихвар давав Дервілю розпорядження, бідкався, кому дістанеться його добро, просив відшукати його далеку родичку і, навіть помираючи, радив стряпчому, що продати дорожче. "Гобсек помер, зупинивши погляд на купці попелу в каміні, і коли Дервіль придивився ближче, то побачив під золою купи золота і срібла, вірогідно, його доходи за час хвороби. Гобсек нікому недовіряв".