ответ:Розповівши трагічну історію кохання гуцулів, М. Коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте й вірне почуття.
Любов Івана та Марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що супроводжувала життя Палійчуків і Гутенюків. Дві споріднені душі знайшли одна одну, щоб ніколи не розлучатися. Між ними повна гармонія, взаєморозуміння. Обоє –
діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обоє – талановиті музиканти: Іван грав на флоярі, а Марічка обзивалася до нього своїми співаночками. Сподівалися побратися, незважаючи на сімейну ворожнечу.
Але доля склалася по-іншому. Іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула Марічка. Ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. Все, що робив Іван після смерті Марічки, – це були спроби жити новим життям, забути кохану. Майже сім років він десь блукав, служив у наймах, здавався людям “ведмедем, який зализує свої рани”. Потім повернувся в село, одружився,
прагнув стати господарем, сім’янином. Але ж усі ці спроби були марними. Нове життя не приносило ні радості, ні щастя. Царинка і маржинка – слабка заміна того, що називають сім’єю. Бо дружина Палагна не була Марічкою! А саме вона, незабутня подруга дитячих та юнацьких літ, вічно стояла біля нього, співала свої співаночки або тихо плакала. І неправда, що Івана зжив зі світу Юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! Просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя коханої. Тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. А якщо її немає, то й він не повинен жити – це вже суперечило б його людській сутності. Ось так я розумію трагедію гуцульських Ромео та Джульєтти.
Звичайно, література і життя – це не одне й те ж. Життя багатше за будь-який художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. Але, перечитуючи повість М. Коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим. Знову і знову щемить серце від такої щирої і зворушливої пісеньки Марічки:
Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину.
Люди, які вміють кохати один раз, справді прекрасні. Вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. Тож нехай у кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якою М. Коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих – Івана та Марічку.
Разлука для любви то же, что ветер для огня: маленькую любовь она тушит, а большую раздувает еще сильней...каждое слово уместно и бесконечно мило уже потому, что говорится оно самым дорогим на свете голосом.Судьбу нельзя два раза пытать... Не годится... Она узнает, подслушает... Судьба не любит, когда ее спрашиваютвливалась в мою душу весенняя грусть, сладкая и нежная, исполненная беспокойных ожиданий и смутных предчувствий, – поэтическая грусть, делающая в ваших глазах всех женщин хорошенькими и всегда приправленная неопределенными сожалениями о вёснах.Сегодня наш день, и никто у нас его не отнимет..
Це про неї, про Лесю Череванівну. Ще до народження дівчини приснився її матері незвичайний сон, який стара ворожка розтлумачила так: «Дочка в тебе буде на весь світ красою... Будуть із'їжджатись з усього світу пани й гетьмани, дивоватимуться красі твоєї доні, дароватимуть їй срібло-золото»..; Справдилося ворожчине слово. Виросла Леся пишною панною, і з дитинства їй було призначено стати нареченою самого гетьмана. Розквітало в дівочому серці кохання до нього, та дуже швидко Леся збагнула, що в гетьмана зовсім не вона на першому місці, а «військові речі». І хоча був гетьман Сомко лицар над лицарями, та що дівчині з того, «коли до неї козак не горнеться? » Зовсім інші почуття народилися в серці Петра Шрама. Щиро покохав він Лесю за її прекрасну вроду й лагідний дівочий характер. А що ж молода Череванівна після зустрічі з Петром? «Леся не спускала з його очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовити ніякими словами». Жагуче почуття до Лесі спалахнуло в серці ще одного козака — відважного Кирила Тура. Навіть знаючи про те, що вона наречена самого гетьмана, він наважився викрасти її. Петро Шрам, визволяючи Лесю, б'ється з Кирилом Туром, іобидва сміливі козаки падають поранені, забувши про гетьмана, Череванівна кинулася до пораненого Петра: «...плаче, голосить, серденьком називає. Що їй тепер і той ясний жених, і те гетьманство?» А коли побачила вона, що Сомко не звертає на неї уваги, рятуючи її викрадача, дівоче серце навіки одвернулось од гетьмана. Виходивши Петра, Леся покохала його, але змушена була розстатися з ним. І хоч доводиться їй виливати своє горе слізьми, хоч страждає вона, та обов'язок понад усе: її наречений Сомко. Лесі не судилось стати дружиною Сомка. Був він страчений «беззаконним мечем». За свою душу лагідну, за добре серце вона була нагороджена долею — залишилася в парі з Петром. Найкращими рисами наділив П. Куліш свою героїню. Ідеальна зовнішність, гарна вдача — така Леся Череванівна. В її особі автор показав, яким душевним багатством, якою моральною чистотою наділені українські жінки, і цим викликав неабияку симпатію до них.
ответ:Розповівши трагічну історію кохання гуцулів, М. Коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте й вірне почуття.
Любов Івана та Марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що супроводжувала життя Палійчуків і Гутенюків. Дві споріднені душі знайшли одна одну, щоб ніколи не розлучатися. Між ними повна гармонія, взаєморозуміння. Обоє –
діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обоє – талановиті музиканти: Іван грав на флоярі, а Марічка обзивалася до нього своїми співаночками. Сподівалися побратися, незважаючи на сімейну ворожнечу.
Але доля склалася по-іншому. Іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула Марічка. Ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. Все, що робив Іван після смерті Марічки, – це були спроби жити новим життям, забути кохану. Майже сім років він десь блукав, служив у наймах, здавався людям “ведмедем, який зализує свої рани”. Потім повернувся в село, одружився,
прагнув стати господарем, сім’янином. Але ж усі ці спроби були марними. Нове життя не приносило ні радості, ні щастя. Царинка і маржинка – слабка заміна того, що називають сім’єю. Бо дружина Палагна не була Марічкою! А саме вона, незабутня подруга дитячих та юнацьких літ, вічно стояла біля нього, співала свої співаночки або тихо плакала. І неправда, що Івана зжив зі світу Юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! Просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя коханої. Тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. А якщо її немає, то й він не повинен жити – це вже суперечило б його людській сутності. Ось так я розумію трагедію гуцульських Ромео та Джульєтти.
Звичайно, література і життя – це не одне й те ж. Життя багатше за будь-який художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. Але, перечитуючи повість М. Коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим. Знову і знову щемить серце від такої щирої і зворушливої пісеньки Марічки:
Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину.
Люди, які вміють кохати один раз, справді прекрасні. Вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. Тож нехай у кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якою М. Коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих – Івана та Марічку.
Объяснение: