Чимало дум склав народ про муки українських невільників у татаро-турецькому полоні у XVI— XVII століттях. Жорстокість ворогів не мала меж: братівці продавали на ринку, непокірні гноїли в темниках, на галерах, діти віддаляли у спеціальні Військові школи, звідки вони виходили яничарами, літніх людей вбивали. Розлучили матір з дочкою, брату з сестрою. Та не могли вбити в бранців любові до рідної землі, волелюбного духу. Перед ними, як зірка, світиться яскравий образ далекої вітчизни. Патріотичний подвиг української дівчини-невільниці виступив у думках «Маруся Богуславка», «Дівка-бранка Маруся, попівна Богуславка» прийшла до темниці, яку вже тридцять літ силять козаки, і звільняє їх. Невільники повертаються додому 《на ясні зорі, на тихі води, у край веселий ». У думці Маруся зображувалася тільки в одному епізоді - звільнюванні бранців та прощанні з ними. Вона, певно, давно вже в полоні і не може порвати з тим життям, яке в неї склалося. Маруся просить козаків передати батькам, щоб вони не збирали грошей, для її викупу , бо вона вже додому не повернеться
Образ Марусі Богуславки- художний вимисел, але спирається він на дійсні факти. Літописи, усні перекази зафіксували чимало випадків коли українські дівчата були дружинами турецьких вельмож. Окремі з них, ризикуючи своїм життям, ішли на підмоги в ім'я батьків батьків.
Почуття жалю до своїх співвітчизників змусило Марусю свідомо піти на подвиг. На її чекає кара, коли паша, у якого вона викрала ключі від темниці, повертається додому. Та паша пробачить Марусі за здійснений нею вчинок, бо дуже любив дружину та дітей.
Творці думи виявили велику майстерність у створенні образу Марусі Богуславки та зображенні її героїчного вчинку, вміло викликали сюжет твору, Тому, патріотичний вчинок, який здійснила Маруся Богуславка, показав її велику любов до рідної землі, до народу, Та Маруся не могла повернутися на батьківщину бо любила свого чоловіка і дітей. Покинути їх вона не могла.
Щойно скасували кріпацтво, всі отримали волю, і не завжди, на мою думку, вміли і знали, як жити по-новому. Та й нового й волі хотілось у всьому.
Сім'я Кайдашів з однойменної повісті І. Нечуя-Левицького — це типова селянська родина, яка намагалася жити в нових умовах, умовах пореформеного села початку другої половини XIX століття. Письменник створив реалістичні образи двох поколінь Кайдашів, наділивши їх типовими рисами характеру дрібних власників. Старі Кайдаші — люди працьовиті, але часів панщини, коли змушені були у всьому коритися панові та батькам. Своїх дітей вони теж виховали працьовитими, але ті вже не хочуть коритися батьківській владі — і в цьому одна з проблем батьків і дітей Кайдашів.
Хочуть діти бути й самостійними від батьків, які, на мою думку, через свій світогляд не зуміли дати дітям незалежно жити і працювати в родині. Взагалі ці побутові непорозуміння і зараз є в кожній родині, і потрібно до них ставитися з розумінням. А Омелько Кайдаш і його дружина Маруся весь вік робили те, що своїм синам і невісткам наказували, що й привело до ненависті в родині. І це друга важлива проблема між дітьми і батьками.
Я вважаю, що ні старим, ні молодим не вистачило мудрості, культури поведінки, щоб жити за загальнолюдськими цінностями. Бо в сварливій родині виростуть і сварливі діти. У родині, в якій батьки дітей не поважають, діти теж підростуть і чинитимуть так само. Мабуть, тому і живуть серед нас, на жаль, деякі «кайдашеві звички».