Кохання – це чисте, справжнє почуття, про яке можна тільки мріяти. Це почуття непередбачуване: не можна покохати людину за щось. Кохаєш її, тому що вона справжні почуття сильніші за відстань і перешкоди. І лише смерть може поставити крапку. Але й після смерті це почуття продовжує жити в душі та серці другого закоханого.
Ніхто не знає достеменно, що таке кохання, як воно виникає. Дехто взагалі не вірить у нього. Але, я думаю, що це лише до того моменту, доки самі не закохаються. Кохання здатне робити з нами дивовижні речі. Це почуття дарує крила і робить людей всесильними.
Також, на мою думку, не буває нещасного кохання. Буває невзаємне. Але не нещасне. Адже якщо людина закохується, вона прагне змінитися на краще, починає слідкувати за собою. Це все, звичайно, для того, щоб привернути увагу коханого чи коханої, але ж це позитивні зміни! До того ж кохання здатне «розбудити» людину. Тобто часто життя наскільки звичайне, дні схожі один на один як близнюки. Щодень одні й ті ж самі дії, одні й ті ж справи, дім – школа (робота) – дім… І раптом зустрічаєш його. І все змінюється. Починаєш дивитися на світ зовсім іншими очима. Бачиш лише позитив: не осінню багнюку, а золотий останній листок осені, що впав на стежку, не злих і нервових пасажирів ранкового автобусу, а приємних і доброзичливих… І навіть якщо кохання невзаємне, воно дає поштовх, дає емоції. А емоції – дуже дорогоцінна річ у нашому буденному житті, бо доки ми щось відчуваємо – доти ми живемо. Тож, дійсно, виходить, що кохання – сильніше за смерть.
У літературі безліч прикладів, які доводять те, що кохання сильніше за смерть. Згадаймо хоча б твір «Ромео та Джульєтта» В. Шекспіра – всесвітньо відомий гімн коханню. В українській літературі також чимало тематично схожих творів. Наприклад, повість Г. Квітки-Основ`яненка «Маруся». У цій повісті Василь і Маруся настільки кохали один одного, що не уявляли свої життя окремо. Коли Маруся помирає, втрачає сенс життя і Василь. Адже його кохання було сильнішим за смерть – він не міг забути свою єдину. Недовго прожив Василь – помер від туги за коханою. На мою думку, у цій повісті автор утверджує силу кохання, його значення для людини.
Кохання сильніше за смерть – воно пробуджує нас до життя, до дій, до змін. Без кохання наше життя було б пісним і тьмяним. Та і взагалі – чи було б? Тому справжнє почуття потрібно цінувати і оберігати, не дозволити йому згаснути від буденності. Все у наших руках!
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
Поет твердо вірить, що повсталий народ порве нарешті кайдани рабства і побудує нове суспільство, вільну, нову сім'ю, де б і його, поета, не забули «пом'янути незлим тихим словом». У «Заповіті» органічно поєднуються революційні й патріотичні мотиви. Любити батьківщину для поета означає боротися за волю народу, за побудову життя на нових засадах. Нове суспільство, яке має бути побудоване після того, як народ порве кайдани, уявляється поетові подібним до великої, вільної сім'ї, де взаємовідносини між людьми будуть братерськими. Тут виявилось далекоглядне прозирання Шевченка в майбутнє.
«Заповіт» Т. Шевченка — це духовний заповіт усьому народові побудувати вільну, незалежну державу. Пройде багато років, доки збудуться пророчі слова поета. Але в тому, що зараз Україна — незалежна, вільна, визнана в усьому світі країна, «без мужика й пана», — велика заслуга її геніального сина Т. Шевченка. І «у великій братній сім'ї ми тебе не забули, Тарасе».