Кожна людина народжується унікальною. Як тільки дитинка вперше в житті відкрила очі, вона починає навчатися. День за днем вона пізнає все нове і нове, радіє кожній митті, але ось уже наш хлопчик чи дівчинка починають пізнавати світ все краще і краще і розуміють, що не все так просто, що не на всі питання є відповідь і що деякі питання краще залишити без відповіді. І хочеться сховатися від цього, втікати, аж тут знаходьтеся просте вирішення всіх цих складних проблем, яке мучить нашу маленьку дитинку, все просто, забуть, не переймайся цим, будь як всі, і в масі сірих людей настає поповнення...
А що як ні? Що, якщо не залишати все як є, не забувати про проблеми, а намагатися знайти їх вирішення. Що якщо не боятися поставити питання на яке немає відповіді, що якщо засумніватися в доводах геніях і сказати: "Ні, все не так"? Хотілося б, щоб більшість людей так робили, але простіше сидіти і не думати про це. В одній із своїх книг Рей Бредбері написав, що людина, яка вміє розбирати телевізор набагато щасливіша, аніж та, яка намагається виміряти і вичислити всесвіт, бо його не виміряти, не вичислити, не відчуваючи при цьому, як ти насправді нікчемний і самотній, але це ж не означає, що не варто намагатися.
Сумніватися і думати не так як всі - непросто, більше того, зазвичай, наслідком цього є повна ізоляція суспільство інакодумця. Жити з всіма простіше, але хіба ж можна тоді пізнати щастя, будучи частиною маси, забувши той дивний дитячий світ, де все було таке нове і неповторне? Чи можна бути із закритими очима щасливим? Напевне, так. Але для чого себе позбавляти бачення? За стіною із сірих людей, ховається щось страшне, від чого, моторошно в душі, але там ховається і щось воістину прекрасне. Не варто боятися, не варто закривати собі очі, адже лише пройшовши сіру стіну, лишивши позаду упередження, норми та правила, які писалися століттями і сумніваючись кожної хвилині в вірності того, що навкруги, можна побачити те прекрасне, яка так близько від нас, та водночас так далеко.
Поема «Кавказ», присвячена щирому другові Тараса Шевченка Якову де Бальмену, який загинув на Кавказі під час війни з горцями. «Кавказ» — ще одна геніальна політична сатира Шевченка. Твір не має жанрових ознак поеми, бо в ньому немає сюжету і персонажів. Але він є згустком ідей, спрямованих на викриття царизму, його колонізаторської сутності.
Поему «Кавказ» Тарас Шевченко побудував на широкій загальнолюдській основі. Твір характеризується повним неприйняттям і цілковитим запереченням самодержавно-кріпосницького суспільства, усіх його антинародних засад. Характерно, що не народи Кавказу звинувачує поет у смерті свого друга, а російське самодержавство:
Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми й онуками, втопить
В сльозах удових. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі?
А матерніх гарячих сльозі
А батькових, старих, кривавих,
Не ріки — море розлилось,
Огненне море!
Цими словами Шевченко затаврував усі загарбницькі війни, адже в поемі немає поетичних описів Кавказу, крім початкових рядків поеми: «За горами гори хмарою повиті». В уяві поета Кавказькі гори «засіяні горем, кровію политі». Ці рядки перегукуються з епіграфом до поеми, взятим з Біблії (Книга пророка Ієремії): «Кто даст главе моей воду, и очесем моим источник слез, И плачуся и день и нощо опобиенных…»
Проте Т. Шевченко стверджує, що волелюбний народ не можна знищити. Нескорену силу народу автор втілив у безсмертному образі Прометея. Цей образ символічний. Він уособлює безсмертя народу, серце якого «знову оживає і сміється знову». Російський царат, виведений в образі ката-орла, не може знищити волелюбних прагнень народу.
Пророче звучать слова великого Кобзаря, адресовані всім народам, які борються за незалежність: «Борітеся — поборете!» Адже у всіх поневолених народів царської Росії доля схожа, вони позбавлені права вільно розвиватися, говорити рідною мовою:
«Од молдаванина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!»