Роман В. Підмогильного "Місто" з часу його виходу в світ й до сьогодення сприймався неоднозначно. Ключем до прочитання твору є епіграфи. Перший, взятий із талмуду, стверджує: "Шість прикмет має людина: трьома вона подібна на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п'є; як тварина вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє", Другий епіграф — з роману А. Франса "Таїс": "Як можна бути вільним,... коли маєш тіло?"
В. Підмогильний — тонкий психолог, тому він намагається створити образ людини, в душі якої відбувається безперервна боротьба між добрим і злим началами, між духовним і тваринним, щоб простежити, хто ж буде переможцем. В. Підмогильний показує історію розвитку людини, що потрапила з одного життєвого середовища в інше (із провінції до столиці):
Автор прагнув зрозуміти, хто є людина і яке місце їй відведене у цьому житті, для чого вона живе і як повинна жити. В. Підмогильний намагався поставити людину перед самою собою, змушував її зазирнути у власну душу, адже лише через пізнання людини можна дати відповідь на одвічне питання: у чому сенс життя?
Кожен герой роману — неоднозначна, нестандартна особистість. Для одних персонажів світ постає позбавленим сенсу, своєрідним абсурдним середовищем (Зоська, Максим). Для Бориса Задорожного, інструктора клубної роботи, сенс життя — у матеріальному задоволенні своїх потреб. Інші персонажі все життя прагнуть усвідомити творчі можливості свого "Я", адже самореалізація — головна мета їхнього життя. Кожен герой по-своєму реагує на складні життєві ситуації. Ате страх перед майбутнім, відчуття непотрібності, самоти притаманні майже всім героям роману.
Найцікавішим у романі "Місто" є образ головного героя Степана Радченка. Читаючи твір, весь час задаєш собі питання: хто ця людина? "Завойовник" міста чи його "жертва"? З одного боку, ми захоплюємося блискучим кар'єрним ростом Степана, але з іншого — нас обурює його жорстокість у ставленні до жінок. Щоправда, герой час від часу каїться перед самим собою за свої гріхи. Аче чи можна йти до щастя по головах та трупах інших людей? І хоча роман закінчується тим, що Степан переможно дивиться на завойоване ним місто із вікна своєї фешенебельної квартири, але читач розуміє, що це ще не кінець. Місто "зтерло" героя, згубило в його душі одвічні людські чесноти. А хіба можуть лише матеріальні блага та кар'єра зробити людину щасливою? Звичайно, ні. У серці головного героя немає місця коханню, співчуттю, милосердю, а тому він — глибоко нещасна людина. Так, він розкрив своє творче я, досяг матеріальних благ, але сенсу життя так і не зрозумів...
Объяснение:
Відповідь:
Лукаш — зовсім молодий хлопець («в очах ще має щось дитяче», — читаємо в ремарці), він людина, тому й по-людському розуміє любов як потаємне незбагненне почуття. А для Мавки, як і решти лісових створінь, це цілком природний стан. Проте її любов до Лукаша зовсім не подібна на легкодумні залицяння з Перелесником, які вона знала до цього. Не подібна її любов і на почуття самого Лукаша:
Мавка, без сумніву, ідеалізований і сильний образ: на шляху до щастя їі нічого не може зупинити, лісова красуня намагається наблизити дійсність до мрії. Вона без жалю покинула заради «людського хлопця» лісові хащі й могла б знайти з людьми спільну мову, якби вони були такими мудрими, як дядько Лев. Він знав ціну краси й гармонійного співіснування людини з природою, добре знав і те, що протиставити себе природі, знехтувати її закони — значить підрубати гілку, на якій сидиш. Таке ставлення до природи дядько Лев виховував і у свого небожа Лукаша. Він не встигає перейнятися дядьковою наукою: напровесні приходить із далекого села в ліс, а восени дядько Лев помирає. Господарство прибирає до своїх рук обмежена Лукашева мати, а згодом до неї приєднується й достойна її невістка.
Мавка ж принесла в Лукашеву хату не тільки красу («умаіча квітками попідвіконню»), з нею прийшла до лісової господи прихильність природи й достаток («Як вона глядить корів, то більш дають набілу»). Однак Лукаш не зміг відстояти своє кохання, не зміг «своїм життям до себе дорівнятись». Його перемогла сіра буденщина із захланною й обмеженою матір’ю. А зрада Лукаша почалася з того моменту, коли поріг його хати переступила Килина.
Леся Українка майстерно створила характери Килини й матері Лукаша. Це досить типові образи жінок, утомлених тяжкою працею по господарству. Лукашевій матері потрібна роботяща невістка, а не мрійлива Мавка, яка спртнїмає природу як живу істоту. Мати настільки душевно згрубіта, що не помічає навіть Мавчиної вроди, а згадує про її чесноти .тише тоді, коли «лукава, як видра, хижа, наче рись» Килина демонструє свою справжню натуру. Для скаліченої духовно й обмеженої Килини чи не найбільший життєвий скарб — «корова турського заводу». Вона в житті так і не зазнала справжнього щастя, так і не збагнула, що не перемогла Мавки.
Філософською глибиною думки, красою поетичних образів «Лісова пісня» постала нарівні з такими творами світової класики, як «Сон літньої ночі» Шекспіра, «Пер Гюнт» Ібсена. Не випадково М. Рильський назвав цю драму-феєрію «діамантовим вінцем Українки».
Характеристика дядька Лева
Дядько Лев «добрий з виду», у нього «довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої шапки-рогатки», на ньому світлий, ясно-сивого кольору полотняний одяг, що свідчить і про високий естетичний смак тих, хто цей одяг робив, і про високий естетичний смак тих, хто його носить.
Зовнішнній вигляд дядька Лева гармонує з душевною його красою та з ніжною красою лісового куточка.
Досвідчений дядько Лев з тих обдарованих буйною фантазією людей, які можуть упіймати казку вітру, землі, місяця, води, пташки, дерева, трав, а силою отого мудрого слова одухотворити добро, красу чи знешкодити зло; він з тих людей, які в лісі можуть «зустріти» Лісовика й Перелесника, Мавку й Русалку, Водяника. Дуже трепетно він ставиться до столітнього дуба, прагнучи зберегти лісового красеня від сокири, заповідає поховати себе саме під ним. На жаль, споживацький іб життя перемагає: Килина з матір’ю Лукаша після смерті дядька Лева продають його
Пояснення: