Мабуть, немає людини, яка б не замислювалася над питаннями: чи так вона живе? Чи гідна називатися людиною? Що залишить після себе нащадкам?
Замислююся над цим і я…
Думаю, що людина відрізняється від інших створінь природи духовністю, здатністю до розуміння і всепрощення. Звісно, що кожна особистість – неповторна! Але вважаю, що завдання кожного – робити світ навколо себе добрішим, більш гуманним, допомагати ближнім, довіряти, розвивати свої творчі здібності, поважати інших. Ми всі прагнемо жити комфортно. А душевний комфорт можна
мати тільки тоді, коли сам робиш добро й у відповідь отримуєш таке ж ставлення від інших.
Думаю, що зло й ненависть спустошують людину, а значить – частково знищують її.
Нещодавно на уроці літератури ми вивчали вірш В. Симоненка “Ти знаєш, що ти – людина?”, де поет розкрив місію людини на землі: творити добро, жити за законами моралі, поважати й цінувати неповторність людської особистості:
Ти на землі – людина, І хочеш того чи ні Усмішка твоя – єдина, Мука твоя – єдина, Очі твої – одні.
Автор наголошує на тому, що кожна людина неповторна, має право на повагу, любов, щастя і свободу. У поезії
порушено ще одну важливу проблему – швидкоплинності людського життя. Ми ще молоді, здається, усе життя попереду.
Але насправді день пролітає за днем. Здається, учора була весна – і ось уже осінь за вікном вкриває золотим дощем вулиці. “Завтра, завтра, завтра – і так минає життя”, – говорили давні римляни, і можливо, “завтра”
Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди Добрі, ласкаві й злі.
Часто ми забуваємо сказати теплі слова любові рідним, до друзям, сподіваючись на “завтра”. В. Симоненко звертається до пас, читачів, із проханням жити повно, цінувати кожен день:
І жити спішити треба, Кохати спішити треба Гляди ж не проспи!
Але що ж треба зробити мені, щоб бути дійсно Людиною? Вважаю, що повинен сумлінно навчатися, потім обрати спеціальність до душі, а ще – створити міцну родину. Також хочу бути вірним другом, люблячим і вдячним сином, людиною, на яку завжди можна покластися.
Хочу жити так, щоб мене поважали.
Невже цього замало, щоб бути Людиною?
Твір Василя Симоненка “Ти знаєш, що ти людина…? можна вважати гімном людській гідності. Ці рядки, звернені до сучасників, прозвучали в умовах виховання поваги до держави, а не до людини. І це є знаменною ознакою того часу, зараз ми вже знаємо, що то був тоталітарний режим. Бо, не дай Боже, звичайна людина усвідомить таку просту річ, що вона має власну гідність не тому, що це визнає держава, а просто тому, що вона – людина.
Тож і запитує поет: “Ти знаєш про це чи ні?” Ці слова звернені до нас на багато років уперед, коли ми самі будемо зіставляти свої вчинки з цією простою фразою.
Василь Симоненко належить до тих письменників, яким не судилося за життя бути визнаними на державному рівні. Державі такі митці не були потрібні, бо вони своїм словом ставили під сумнів ідеологію та дії влади. Як же можна допустити таке, щоб поет замість того, щоб прославляти партію, її вождів, які “мудро” керували всім народом, раптом простим зверненням, нібито натякаючи на те, що людина, людське життя є найбільшою цінністю, а не рідна партія, підточує саме коріння пануючої ідеології. Безперечно, цього не могли допустити.
Тому й прийняв поет смерть, що залишила дуже багато запитань, на які ще й досі не знайдено відповідей. Але він встиг звернутися до нащадків зі словом, що спонукає до роздумів.
1 , як “Задивляюсь у твої зiницi”, “Лебедi материнства”, “Розвели нас дороги похмурi”, “Земле...
Ідея унікальності людської особистості в поезії В. Симоненка “Ти знаєш, що ти людина?” Любов – це життєстверджуюча сила. В ім’я любові здійснювалися найвеличніші подвиги людства. З любов’ю в серці жив і творив Василь Симоненко. Рядки його поезій наскрізь пронизані любов’ю до України, до її народу, до людства й...
Мої роздуми над призначенням людини на землі після прочитання поезії В. Симоненка “Ти знаєш, що ти – людина” …Все почалося з поезії Омара Хайяма. Одного разу я натрапив на його вірш, який збентежив мене: Для чого світу ти? Ніщо ти перед ним. Існуєш ти чи ні – примара все і дим. Безодні з...
В. Симоненко про історичну місію людини на землі (“Ти знаєш, що ти – людина?”) В історії української літератури шістдесяті роки стали роками творчості письменників, які віддали свій голос на захист простої людини. Вони намагалися пробити чиновницько-бюрократичну стіну суспільства, де людина була лише “гвинтиком” їхнього апарату, а не творцем своєї...
Іван Франко створив чудовий образ Максима Беркута, гарячого патріота, безмежно відданого народові. З Максимом ми знайомимося вже на перших сторінках повісті. Він виявив себе як безстрашний рицар і вольовий начальник. На вихваляння Тугара Вовка, що вабив ведмедя, Максим з властивою йому прямотою сказав, що якби ведмідь тримався купи, то й ціла зграя вовків йому було б нестрашна. Як і батько, Максим бачив незламну силу в єдності людей. Максим гордий своїм простим походженням і зневажливо ставиться до бунтівного боярина. Він розумний, розсудливий, з почуттям власної гідності. Великий гнів і ненависть до зрадників виявив Максим під час збройного зіткнення з монголами. Героїчно бився Максим з ворогами і волів перемогти чи загинути в боротьбі. Та був наказ боярина живим захопити юнака в полон. Молодий Беркут називає Тугара Вовка зрадником, рабом Чингісхана. «Хоч і в путах, а я все вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі!» — сказав Млксим.Для нього неволя гірша від смерті. Він мучився в кайданах біля рідної догораючої хати, душився димом, «ланцюги тиснуть його, мов залізні, холодні злюки… висисають усю силу з його тіла, всі думки з його мізку». Тугар Вовк пропонує, напівживому хлопцеві перейти на службу до монголів, лише тоді йому буде хороше життя. Палкий патріот своєї землі говорить, що краще вмерти, ніж «рятувати життя зрадою. Для нього рідний край, народ дорожчі від особистого життя. Не про свою долю, а про долю свого краю і народу піклувався Максим.І повернення юнака було великою радістю для всієї громади. Його зустріли як безстрашного воїна-переможця, хороброго захисника, патріота, який понад усе вважав єдність і процвітання народу. В образі Максима Беркута І. Франко втілив свій ідеал справді вільної людини.
Художні засоби. 1. Порівняння. «Мені так любо, любо стало, неначе в Бога» . (Це означає — стало надзвичайно радісно, тепло на душі). 2. Епітети: 1) «приязно молилось» — щиро вірилось, з великою надією. 2) «господнє небо і село» — дуже гарне й любе серцю. 3. Метафори: «Рай палило» — знищило спокій, радість, щастя; «село погоріло» — стало похмурим, непривітним для сироти; «небо голубеє і те почорніло» — втратило яскраві барви. Синонімічна відмінність слів «гріло і пекло» : Гріло — радісно, добре, мило..., пекло — боліло.
Мабуть, немає людини, яка б не замислювалася над питаннями: чи так вона живе? Чи гідна називатися людиною? Що залишить після себе нащадкам?
Замислююся над цим і я…
Думаю, що людина відрізняється від інших створінь природи духовністю, здатністю до розуміння і всепрощення. Звісно, що кожна особистість – неповторна! Але вважаю, що завдання кожного – робити світ навколо себе добрішим, більш гуманним, допомагати ближнім, довіряти, розвивати свої творчі здібності, поважати інших. Ми всі прагнемо жити комфортно. А душевний комфорт можна
мати тільки тоді, коли сам робиш добро й у відповідь отримуєш таке ж ставлення від інших.
Думаю, що зло й ненависть спустошують людину, а значить – частково знищують її.
Нещодавно на уроці літератури ми вивчали вірш В. Симоненка “Ти знаєш, що ти – людина?”, де поет розкрив місію людини на землі: творити добро, жити за законами моралі, поважати й цінувати неповторність людської особистості:
Ти на землі – людина, І хочеш того чи ні Усмішка твоя – єдина, Мука твоя – єдина, Очі твої – одні.
Автор наголошує на тому, що кожна людина неповторна, має право на повагу, любов, щастя і свободу. У поезії
порушено ще одну важливу проблему – швидкоплинності людського життя. Ми ще молоді, здається, усе життя попереду.
Але насправді день пролітає за днем. Здається, учора була весна – і ось уже осінь за вікном вкриває золотим дощем вулиці. “Завтра, завтра, завтра – і так минає життя”, – говорили давні римляни, і можливо, “завтра”
Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди Добрі, ласкаві й злі.
Часто ми забуваємо сказати теплі слова любові рідним, до друзям, сподіваючись на “завтра”. В. Симоненко звертається до пас, читачів, із проханням жити повно, цінувати кожен день:
І жити спішити треба, Кохати спішити треба Гляди ж не проспи!
Але що ж треба зробити мені, щоб бути дійсно Людиною? Вважаю, що повинен сумлінно навчатися, потім обрати спеціальність до душі, а ще – створити міцну родину. Також хочу бути вірним другом, люблячим і вдячним сином, людиною, на яку завжди можна покластися.
Хочу жити так, щоб мене поважали.
Невже цього замало, щоб бути Людиною?
Твір Василя Симоненка “Ти знаєш, що ти людина…? можна вважати гімном людській гідності. Ці рядки, звернені до сучасників, прозвучали в умовах виховання поваги до держави, а не до людини. І це є знаменною ознакою того часу, зараз ми вже знаємо, що то був тоталітарний режим. Бо, не дай Боже, звичайна людина усвідомить таку просту річ, що вона має власну гідність не тому, що це визнає держава, а просто тому, що вона – людина.
Тож і запитує поет: “Ти знаєш про це чи ні?” Ці слова звернені до нас на багато років уперед, коли ми самі будемо зіставляти свої вчинки з цією простою фразою.
Василь Симоненко належить до тих письменників, яким не судилося за життя бути визнаними на державному рівні. Державі такі митці не були потрібні, бо вони своїм словом ставили під сумнів ідеологію та дії влади. Як же можна допустити таке, щоб поет замість того, щоб прославляти партію, її вождів, які “мудро” керували всім народом, раптом простим зверненням, нібито натякаючи на те, що людина, людське життя є найбільшою цінністю, а не рідна партія, підточує саме коріння пануючої ідеології. Безперечно, цього не могли допустити.
Тому й прийняв поет смерть, що залишила дуже багато запитань, на які ще й досі не знайдено відповідей. Але він встиг звернутися до нащадків зі словом, що спонукає до роздумів.
1 , як “Задивляюсь у твої зiницi”, “Лебедi материнства”, “Розвели нас дороги похмурi”, “Земле...
Ідея унікальності людської особистості в поезії В. Симоненка “Ти знаєш, що ти людина?” Любов – це життєстверджуюча сила. В ім’я любові здійснювалися найвеличніші подвиги людства. З любов’ю в серці жив і творив Василь Симоненко. Рядки його поезій наскрізь пронизані любов’ю до України, до її народу, до людства й...
Мої роздуми над призначенням людини на землі після прочитання поезії В. Симоненка “Ти знаєш, що ти – людина” …Все почалося з поезії Омара Хайяма. Одного разу я натрапив на його вірш, який збентежив мене: Для чого світу ти? Ніщо ти перед ним. Існуєш ти чи ні – примара все і дим. Безодні з...
В. Симоненко про історичну місію людини на землі (“Ти знаєш, що ти – людина?”) В історії української літератури шістдесяті роки стали роками творчості письменників, які віддали свій голос на захист простої людини. Вони намагалися пробити чиновницько-бюрократичну стіну суспільства, де людина була лише “гвинтиком” їхнього апарату, а не творцем своєї...