Я повністю погоджуюся з думкою про те, що пісня — це вогонь людської душі, що ніколи не вмре й не загине, адже немає більш співочої нації, ніж моя Україна, тому й не дивно, що ідеї, закладені в тексти народних балад і пісень, актуальні й сьогодні, хоч зародилися вони й задовго до ХХІ століття.
Минають роки, час летить, здавалося, швидше й швидше, але залишаються скарби народної творчості, що проносять свої чари крізь залізну браму віків і тисячоліть. Саме за до цих скарбів сьогодні ми відроджуємо свою ментальність, перед нами постає славна, гордовита й героїчна Київська Русь, яку не здолав і найстрашніший ворог, час, бо ж ми й досі пишаємося її здобутками, козацька Запорізька Січ, що її прославляють письменники й поети, й, зрештою, незалежна Україна, якою сьогодні пишаємося ми.
Пісня супроводжує нас усе життя. Починається все з материнської колискової, що вела нас у доросле життя; з піснею стають молодята на весільний рушник; почувши рідний гімн, ми стаємо струнко, кладемо руку на серце й підспівуємо; пісня допомагала й допомагає людям працювати: недарма ж народ створив цілу низку косарських, жниварських, обрядових пісень. Коли людині сумно, вона вдягає навушники й слухає музику або ж просто насолоджується мелодією дощу. Зрештою, із гіркотою прощання проводжають її в інший світ під сумну похоронну пісню.
Пісні очищують душу, підносять настрій, додають життєвих сил, коли важко, заспокоюють, врешті-решт. Невідомо, коли покладено початок пісні так, як ніхто не знає, коли згасне її могутня сила, збережена упродовж тисячоліть.
Коли чуєш зворушливу мелодію пісні, завмирає серце, адже зазвичай сюжетами для пісень стають історії про кохання, дружбу, відвагу, материнську любов, радості чи негаразди. На музику покладено слова видатних українських письменників: Івана Франка, Лесі Українки, Василя Симоненка, Андрія Малишка, Дмитра Павличка.
Можливо знищити усе на світі, але народну пам’ять, що збережена насамперед у пісні й загалом у народній творчості, знищити неможливо. Отже, слова українського національного пророка Тараса Григоровича Шевченка справдилися:
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
Відповідь:
У повісті створено образ «вихованої» в інституті жорстокої, вередливої панночки (а потім пані), яка зосереджує в собі всі негативні риси характеру поміщиці-кріпосниці. Це людина нічим не обмежена у своїй поведінці, сварлива й егоїстична, вередлива і невгамовна. її злість і людиноненависництво виявляються у нелюдському ставленні до кріпаків. Спочатку — це манірна легковажна дівчина, що повернулася після навчання в інституті в маєток своєї бабусі. Пансіон “благородних дівиць” не виховав у панночки жодної благородної риси характеру. Не привчена до праці змалку, інститутка веде паразитичний б життя. Вона влаштовує безкінечні бенкети, приділяє непомірну увагу своєму туалетові. Панночка — жорстока. Важка праця на панському дворі супроводжувалась бійкою, лайкою і катуванням дівчат. Коли їй щось потрібно, вона стає улесливою, домагається чого хоче. Панночка не здатна по-людськи любити. На чергових банкетах вона з усіма хитрувала, лукавила, удавала з себе привітну, ласкаву, закохану, а насправді нікого не любила. Вона зуміла закохати в себе полкового лікаря, і коли він став нареченим, невдовзі прибрала його до рук, зробила з нього свого раба. Кохання її “чудне”. Вона сумує, плаче, бо наречений її бідний. Настрій її міняється, як тільки вона дізналась, що нареченому в спадщину дістався хутірець. Де взялася люб’язність, привітність, радість! У неї любов тільки за багатство, маєток. Ось яка у панночки мораль. Ще лютішою стала інститутка, коли відчула, що в неї є свійхутірець. Прибравши до рук чоловіка, вона перетворилася з “освіченої” панночки на самодурку. Під час господарювання на хутірці вона стає зажерливою, скупою, брутальною і роздратованою. Вона брехлива, люта, груба та некультурна. Необмежена влада над кріпаками ще більш спустошує душу інститутки, робить її жорстокою та бездушною.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/institutka-harakteristika-pannochki/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
Пояснення:
