Цитати до образу Мартина Борулі «Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій линії…» Мартин Боруля вважає, що «я – не бидло і син мій – не теля….» , а дворянський титул йому дозволить «Ох, діти – діти! Як би ви знали, як то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли…», «…краще білий хліб, ніж чорний….» “Згадую Борулю, хоч люди сміються з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятися нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!” Цитати до образу Марисі “Мартин Боруля” «Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє». Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по_мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш. Так от яке зуспіло мене горе! Дворянина батькові в зяті схотілось. О боже мій! Та де ж на всім широкім світі знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить мій Микола? І я? Кого так щиро полюблю, щоб промінять його, забуть? О, нікого, нікого! Краще смерть, ніж заміж за другого!.. Цитатна характеристика Палажки “Мартин Боруля” Правда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!.. Ти побалакала зо мною—і в мене наче полуда з очей упала. Сама бачу, що дворянство нам біду робе. А почну батькові казать, щоб не видумував нічого, щоб жив по-старовині, — то закричить, затопа ногами, почне читать мені якісь бумаги про дворянство, затуркає мене, чагиркає, зіб’є з пантелику, і я думаю: може, ми й справді вже дворяне, — і починаю по-панськи привчаться, і самій тоді хочеться тебе за благородного віддать заміж!.. Тепер не знаю, шд й казаті, що і робить, вимучилась зовсім і одуріла. От вже другий день ходжу до Сидоровички, вчуся дворянським звичаям, щоб прийнять жениха, бо він сьогодня і приїде.
Богданівна, що на Полтавщині, стала мистецькою столицею Катерини Білокур. Саме звідси пішла у світи її натхненна творчість, від споглядання якої сонце починає світити яскравіше, вся природа і люди довкола сповнюються такого добра, що воно аж хлюпається через вінця. У такі моменти, знаходячись поруч із її рукотворними шедеврами, відчуваєш цю магію й самому хочеться бути добрим і красивим, як і її картини.
Незвичайна доля судилася цій жінці. Спершу її картини побачили в Полтаві, далі в Києві, Москві. Згодом у Парижі натовпи стояли біля її полотен, для багатьох лишалося незбагненним: як можна з такою фантастичною майстерністю малювати, не маючи вищої малярської освіти. Та цьому ж навчаються роками! Її твори наповнені світлом, сонцем, радістю, наснажені великою любов'ю до рідної землі, вони, переповнені мелодіями веселкових барв, продовжують зворушувати кожну чутливу до мистецтва душу. Для багатьох бути художником стає не лише покликанням, але й засобом для життя. А ця жінка малювала свої шедеври в невеликі хвилини перепочинку між хатніми справами. Вона не навчалася в художній школі, та і в звичайній теж, тож грамоту опанувала самостійно. Так само самостійно відкривала таємниці техніки живопису. Навіть пензлі для роботи виготовляла сама із звичайних тхорячих волосинок, бляхи з консервної банки та вишневої гілочки.
Своїми творами Катерина Білокур ніби розповідає всьому світові, який талановитий український народ, як розвинуте в ньому від природи естетичне відчуття, яка сприйнятлива його душа до всього прекрасного. Художниця над усе любила квіти, вони заполонили її полотнища, кожна вималювана з такою душевною любов'ю і теплом, що відвідувачі виставок довго, мов зачаровані, стоять коло її творінь...
Україна здавна славилася своїм мистецтвом. До чого б не торкалася рука щирого українця чи українки, воно перетворювалося на естетичну річ: вишита сорочка, розмальована скриня, різьблений мисник чи люлька. І водночас творилася пісня. Людина оточувала себе рукотворною красою і передавала в спадок дітям оце вічне прагнення до творчості. Ще одне підтвердження цьому — творчість Катерини Білокур.
Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.
Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.