Я чую чудове українське імя Катерина, в моїй уяві одразу ж постає овіяний сумом і смутком образ головної героїні однойменної поеми Т. Г Шевченка. З дитиною на руках, у латаній світині, «на плечах торбина, а в руках ціпок», ціпок, яким вона захищала свого сина і себе від злих людей, злих собак, злої долі. Та хіба ж міг захистити її цей ціпок гнану всіма одиноку і нещасну жінку від жорстокого життя? Звичайно ж, ні в якому разі, тому й фінал поеми трагічний, але все ж таки закономірний Катерина втопилася, залишивши сила на волю долі. Великий Кобзар українського народу Т. Шевченко був справжнім оборонцем простої жінки. Його поетичне слово стало надійним захистом Катерини, Оксани, Сліпої, Ганни, та багатьох інших героїнь його творів. Катериною звали і старшу сестру поета. Може саме тому через сестру, яка потребувала братерської підтримки, Т. Шевченко і сприймав усіх українських жінок. Захищаючи її, глибоко співчуваючи жіночій долі, він відтворює образ Катерини і радить «шануватися, щоб не довелося москаля шукати», прагнучи застерегти її від необачного вчинку. Та героїня поеми «як знало серденько…», щиро закохується саме у москаля. Природні і глибокі негоди у житті цієї жінки, але вона впевнена, що «милого як співати, любо й потужити». Далі перед нами розгортається трагічне і жорстоке життя молодої жінки-покритки. Спочатку Катерина ще сподівається на повернення свого коханого, але потім розуміє усю марність своїх сподівань. Катерина Гірко плаче над своєю долею, а після того, як народжується син, її життя стає зовсім нестерпним. Її зневажають, від неї усі відвертаються. Ми бачимо, що Т. Шевченко жорстоке ставлення оточуючих до обманутої дівчини:
Катерина вирішує піти з дому та відправитися на пошуки батька свого сина. Дуже тяжко їй розставатися з з рідним селом, з батьківською домівкою. Очі залиті гіркими сльозами, Катерина нічого не бачить: «тільки сина пригортає, цілує та плаче». Та саме заради цього Катерина вирішує жити далі, саме заради сина вона готова на жорстокі поневіряння під час пошуку свого коханого. Знайти дитині батька, дати їй долю – ось головна і єдина мета, що залишилася у житті Катерини. І ось іде Катерина у личаках, в одній світині, і лихо її важке, а полем свище завірюха. Іде вона, ледве шкандибає… Катерині було тяжко і соромно, їй доводилося часто чути глузування та прокльони, щоб не вмерти з голоду, вона була змушена просити милостиню, та перебороти сором їй допомагає любов до своєї дитини і бажання якось влаштувати долю Івася. Врешті-решт Катерина зустрічається з офіцером, батьком свого сина. Вона прагне викликати у свого колишнього коханого співчуття якщо не до себе, то хоча б до власного сина. Та це ні до чого не привело, і Катерина зі своїм сином була зречень на поневіряння до кінця свого життя. Мабуть тому вона і зважилася на крайній крок, залишивши сина напризволяще. Досить важко представити собі подальшу долю Івася. Але в ті часи шлях у таких дітей, якщо вони виживали, був один єдиний – стати поводарем у сліпих мандрівників і усе життя задовольнятися тим, що дадуть їм інші люди. Не скажеш, що таке життя буде щасливим, але все ж таки буде життя, на що я особисто сподіваюся, адже Івася мені дуже шкода
Якою повинна бути сучасна дівчина? Привабливою, працьовитою, вихованою, розумною, щирою душею — ідеальною. Героїня твору І. Котляревського «Наталка Полтавка» є уособленням найкращих рис дівчат, стала ідеалом національного характеру, в якому гармонійно поєдналися зовнішня краса і багатий духовний світ. Перед нами — проста українська дівчина — трудівниця, яка жила на початку ХІХ ст. Наталка — добра, ввічлива та чесна дівчина. «Золото — не дівка! — кажуть про неї.— Окрім того що красива, розсудлива, моторна і до всякого діла дотепна, яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою… яка трудяща, себе і матір на світі держить». Чим це не ідеал для сучасної дівчини? Для неї, як для справжньої дівчини-українки, найбільше багатство — чесне ім’я. Коли Тетерваковський залицявся до неї, вона з гідністю відповідала: «Знайся кінь з конем, а віл з волом». Хоч возний і пан, але вона не хоче мати багатства без любові, для неї щастя — життя з коханим. «Бідність і багатство — єсть то Божа воля, з милим їх ділити — єсть щаслива доля»,— висловлюється героїня. Ніжна і щиро сором’язлива, вона впевнена в собі, це допомагає їй не занепасти духом при злиденному житті. Я захоплююсь незвичайною рішучістю і стійкістю героїні в боротьбі за своє щастя, коли доля зводить її з коханим Петром. Наталку не лякає людський осуд, вона залишається з людиною, яку кохає понад усе. Героїня ще не одне покоління читачів буде вчити доброчинності й непорушної відданості найвищим почуттям. Вона являє собою впевнення споконвічного жіночого ідеалу моїх співвітчизників, що ґрунтувався на святинях народної моралі. Минали десятиріччя, змінювався суспільний устрій життя, додавав нові риси до соціального обличчя жінки, проте в найістотнішому цей ідеал залишався без змін. Нам близький і дорогий образ жінки, багатої духовно, чесної, працьовитої і сердечної. З плином часу такі ідеали не старіють, бо вони — загальнолюдські і вічні, актуальні для будь-якої епохи. Саме такою має бути любляча дитина, сповнена глибокої поваги до батьків. Саме такою має бути жінка: порядною, працьовитою, розумною. Саме такою має бути наречена: щиро люблячою, вірною, ладною з гідністю відстояти своє кохання. Всі ці моральні якості втілив у своїй героїні І. Котляревський, подавши їх у сукупності з рисами чарівної зовнішньої краси Наталки — ще однією характеристикою народного ідеалу для сучасних українських дівчат.
Письменник перебирає тринадцять варіантів назви твору. Найважливіше, що йому хотілося підкреслити в назві, - це таємничість і казковість, показати Карпати як своєрідний загадковий куточок, острівець із своїм, не схожим на звичайний, світом. І він записує: "В зелених горах". Мабуть, тому, що в ній не було головного - дихання гір, тобто того міфологічного світу, в якому жили люди, що їх населяли. Жили сьогодні, вчора, як і сотні років тому. Наступні варіанти пов'язані з пошуком назви, яка б містила саме такий зміст: "Тіні минулого", "Голос віків", "Відгомін передвіку", "Подих віків", "Голоси передвічні", "Спадок віків". Але й ці назви автора не задовольнили. Новий варіант - "Дар предків забутих" також не влаштовував письменника. І він замінив цю назву іншою - "Тіні забутих предків". Тоді ще раз перебирає можливі комбінації із словом "предки": "Голос забутих предків", "Слідами предків", "Сила забутих предків". І, нарешті, остаточно зупиняється на назві "Тіні забутих предків", що містить натяк на загадковість, казковість і дихання віків.
Катерина вирішує піти з дому та відправитися на пошуки батька свого сина. Дуже тяжко їй розставатися з з рідним селом, з батьківською домівкою. Очі залиті гіркими сльозами, Катерина нічого не бачить: «тільки сина пригортає, цілує та плаче». Та саме заради цього Катерина вирішує жити далі, саме заради сина вона готова на жорстокі поневіряння під час пошуку свого коханого. Знайти дитині батька, дати їй долю – ось головна і єдина мета, що залишилася у житті Катерини. І ось іде Катерина у личаках, в одній світині, і лихо її важке, а полем свище завірюха. Іде вона, ледве шкандибає… Катерині було тяжко і соромно, їй доводилося часто чути глузування та прокльони, щоб не вмерти з голоду, вона була змушена просити милостиню, та перебороти сором їй допомагає любов до своєї дитини і бажання якось влаштувати долю Івася. Врешті-решт Катерина зустрічається з офіцером, батьком свого сина. Вона прагне викликати у свого колишнього коханого співчуття якщо не до себе, то хоча б до власного сина. Та це ні до чого не привело, і Катерина зі своїм сином була зречень на поневіряння до кінця свого життя. Мабуть тому вона і зважилася на крайній крок, залишивши сина напризволяще. Досить важко представити собі подальшу долю Івася. Але в ті часи шлях у таких дітей, якщо вони виживали, був один єдиний – стати поводарем у сліпих мандрівників і усе життя задовольнятися тим, що дадуть їм інші люди. Не скажеш, що таке життя буде щасливим, але все ж таки буде життя, на що я особисто сподіваюся, адже Івася мені дуже шкода