ЧАСТИНА ПЕРША. ЧЕРЕЗ МІСТОЧОК. Колись я чув казку про чарівний місточок. Провисав він над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. Щодня переходила ту прірву людина. І жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок. Я теж стою над таким урвищем, і по той бік — прожиті мною роки. І доки не щез місточок моєї пам'яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа. БІЛЯ ВІКНА Мама іде на роботу, а ми залишаємось удвох: я і мій брат Сергій. Мені — п'ять років, братові — два. Велика кімната з глиняною долівкою і широкою дубовою лавою під стіною, старенький стіл, етажерка з книжками та зошитами, широке дерев'яне ліжко, де ми спимо втрьох, — оце й усі наші достатки. Та ще біля дверей стоїть висока бодня з борошном. Дуже цікаво видиратися на неї і дмухати в те борошно: по сипучій поверхні бігають довгасті ямки, зривається завірюхою біленький пилок. Я щосили дмухаю, а брат кричить унизу і смикає мене за ногу, щоб я поступився місцем. Але найцікавіше місце в кімнаті — єдине невелике віконце в чотири шибки. Надворі — люта зима, намело величезні кучугури, все покрилося білим, навіть люди, що іноді заходять до нас, сиві од інею. Мама йде в школу, а ми відразу кидаємося до вікна, щоб ще раз побачити її, окутану білим туманом. Ми давно поділили нижні шибки: ліва — Сергієва, права — моя. За ніч вони обростають грубою кіркою крихкого льоду, товщого внизу, покритого ніжно–білим сніжком. Коли цей сніжок обережно лизати, то він холодний і трохи солодкий на смак. А як почнуть дубіти язики, тоді краще хукати на шиби. Спершу з'являється кругла темненька криничка. З кожним подихом вона все ширшає й ширшає, а посередині — світлішає й світлішає, тоншає й тоншає кірочка льоду, доки не заголубіє, неждано й казково, омите тоненькою водяною плівкою скло. Тепер треба лише пильнувати, щоб віконця не замерзли. Мороз обкидає по краях голчасті візерунки, і досить зазіватися, як вони поснуються довкола, наче сліди тонконогих пташенят. Не встигнеш оглянутися, а скло вже поросло небаченої краси лісом і міниться, і виблискує, і спалахує тисячами кольорових вогників. Ми поприлипали до вікна і крізь блакитні кружальця дивимося на високі снігові замети, що іскряться під сонцем, на запушені інеєм дерева, які немов понадягали теплі хустки, на застиглі дими понад хатами. Згодом дерева й сніги починають червоніти. Темнішають, видовжуючись, фіолетові тіні попід заметами, а вікна загоряються червоним. Хата теж наповнюється холодними тінями. Вони спершу кубляться під лавкою, столом, ліжком, сизуваті й непевні, а потім починають потихеньку скрадатися на середину кімнати. Здається, досить тупнути ногою, як вони метнуться геть, заб'ються під лаву. Та чим більше кривавиться сніг і видовжуються тіні надворі, тим густіші, темніші, нахабніші тіні у хаті.
Я вважаю, що відповісти на це питання як і раніше неможливо і слід говорити тільки про думці. Моя думка - якийсь талант є у кожного. Причому, що видається мені дуже цікавим, зустрічаються кандидати наук, які навчалися на фізматі, і через 20 років не здатні довести теорему Піфагора, що, втім, не заважає їм, сидячи за комп'ютером, змусити його робити все, за винятком літати по повітрю. Але повернемося до таланту: найскладніше полягає у виявленні яким талантом володієте Ви, і все-таки в наш час значно спростилося, тому, що з кожним днем збільшується кількість напрямків і можливостей для прояву таланту.
Народився Всеволод Зіновійович 30 січня 1930 в Бердичеві. У дитинстві захоплювався творчістю Миколи Трублаїні, Марка Твена, Джека Лондона, Жуля Верна, Антона Чехова і Бориса Житкова. В. Нестайко закінчив 10-літню загальну середню школу з одною четвіркою в табелі, зі срібною медаллю. Через війну не вчився у 5-му та 9-му класах. Курс 9-го класу пройшов самостійно за два місця Через хворобу Всеволода вони з матір’ю не змогли виїхати з окупованої території. На все життя запам’ятав Всеволод Нестайко жахи війни і окупації. Так, одного разу, він став свідком того, як у Києві по вулиці Жадановського німці гнали євреїв, серед яких було багато дітей, на розстріл. Після школи вступив на слов’янське відділення філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. Закінчив навчання на філологічному факультеті 1952 року. У 1948 році працював статистом у Київському театрі російської драми. Будучи ще студентом, працював у редакції журналу «Дніпро». Потім п’ять років був літредактором-коректором в «Барвінку», де з ним трудилася прийомна дочка Остапа Вишні. Потім була робота у видавництві «Молодь». З 1956 по 1987 рік був завідувачем редакцією у видавництві «Веселка». У цей час вступає в КПРС, членом якої був 13 років. Заяву про вихід з партії написав в один день з Олесем Гончаром. В. Нестайко був знайомий з багатьма відомими радянськими письменниками, зокрема, з Валентином Бичко, Григором Тютюнником, Ліною Костенко. У 1958 році Всеволод Нестайко став членом Спілки письменників УРСР. Вів програму на Національному радіо України «Радіобайка Всеволода Нестайка» Помер 16 серпня 2014 в Києві, де він жив і працював останні роки
Колись я чув казку про чарівний місточок.
Провисав він над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. Щодня переходила ту прірву людина. І жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем.
Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок.
Я теж стою над таким урвищем, і по той бік — прожиті мною роки. І доки не щез місточок моєї пам'яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа.
БІЛЯ ВІКНА
Мама іде на роботу, а ми залишаємось удвох: я і мій брат Сергій. Мені — п'ять років, братові — два.
Велика кімната з глиняною долівкою і широкою дубовою лавою під стіною, старенький стіл, етажерка з книжками та зошитами, широке дерев'яне ліжко, де ми спимо втрьох, — оце й усі наші достатки. Та ще біля дверей стоїть висока бодня з борошном. Дуже цікаво видиратися на неї і дмухати в те борошно: по сипучій поверхні бігають довгасті ямки, зривається завірюхою біленький пилок. Я щосили дмухаю, а брат кричить унизу і смикає мене за ногу, щоб я поступився місцем.
Але найцікавіше місце в кімнаті — єдине невелике віконце в чотири шибки.
Надворі — люта зима, намело величезні кучугури, все покрилося білим, навіть люди, що іноді заходять до нас, сиві од інею. Мама йде в школу, а ми відразу кидаємося до вікна, щоб ще раз побачити її, окутану білим туманом.
Ми давно поділили нижні шибки: ліва — Сергієва, права — моя. За ніч вони обростають грубою кіркою крихкого льоду, товщого внизу, покритого ніжно–білим сніжком. Коли цей сніжок обережно лизати, то він холодний і трохи солодкий на смак. А як почнуть дубіти язики, тоді краще хукати на шиби.
Спершу з'являється кругла темненька криничка. З кожним подихом вона все ширшає й ширшає, а посередині — світлішає й світлішає, тоншає й тоншає кірочка льоду, доки не заголубіє, неждано й казково, омите тоненькою водяною плівкою скло.
Тепер треба лише пильнувати, щоб віконця не замерзли. Мороз обкидає по краях голчасті візерунки, і досить зазіватися, як вони поснуються довкола, наче сліди тонконогих пташенят. Не встигнеш оглянутися, а скло вже поросло небаченої краси лісом і міниться, і виблискує, і спалахує тисячами кольорових вогників.
Ми поприлипали до вікна і крізь блакитні кружальця дивимося на високі снігові замети, що іскряться під сонцем, на запушені інеєм дерева, які немов понадягали теплі хустки, на застиглі дими понад хатами.
Згодом дерева й сніги починають червоніти. Темнішають, видовжуючись, фіолетові тіні попід заметами, а вікна загоряються червоним.
Хата теж наповнюється холодними тінями. Вони спершу кубляться під лавкою, столом, ліжком, сизуваті й непевні, а потім починають потихеньку скрадатися на середину кімнати. Здається, досить тупнути ногою, як вони метнуться геть, заб'ються під лаву.
Та чим більше кривавиться сніг і видовжуються тіні надворі, тим густіші, темніші, нахабніші тіні у хаті.