Але красунчик принц, схожий на однокласника Вадима Кулаківського, не чує. Він усе кружляє в танку з обраницею-обманницею, схожою на Ірку Завадчук: он і татуювання на плечі таке саме! Русалонька невідворотно перетворюється на сяйливу хмарку і пропливає в небі над Софійчиним балконом. От-от упадуть на книжку солоні краплі…
– Ти плачеш? – раптом озвалася за спиною тітонька Сніжана.
Тітонька Сніжана також порятувала свого судженого. Але не з води. Валентин поламав ногу на футболі. До травмопункту потрапив саме на Сніжанине чергування. Так і познайомились. У них за півтора тижня весілля.
Тітонька поклала свою легку (так і її пацієнти кажуть!) руку на Софійчине плече:
– Я й собі колись за Русалонькою побивалась і не терпіла казок із поганим кінцем. Якби моя воля – видала б закон: заборонити нещасливі фінали в казках!
– То я не одна така? – схлипнула голосно, але з полегкістю.
– У мене вдалась! Правда, нині… – тітонька сумовито провела поглядом хмаринку і сперлась на поруччя, – і я не проти політати безтурботним клубочком пари…
– Ви серйозно, тітонько? – не вірила своїм вухам племінниця.
– А що? Ні тобі переживань, ані клопотів про якесь там заміжжя…
Отакої! Якесь заміжжя! Мама так раділа, що тітонька нарешті знайшла своє щастя! Що кінець кінцем вибрала гідну пару. Бо Сніжана перебирала женихами, як циган кіньми. Багатьох відшивала тільки за те, що були всілякими там Зеленьками, Пічкурами, Розсипаними.
Жодне з прізвищ не пасувало до її імені!
Та й на своєму зоставатись ніяк: Ягода Сніжана! Цей же наречений – і розумний, і серйозний. І прізвище, як на замовлення, – Білий!
Тітоньці шилася розкішна весільна сукня. Вітальню вже засновано м'яким прозорим шовком, закидано мережаними стрічками, обсипано дрібними атласними трояндочками… Убрання буде справжнісіньким дивом – Софійка передчувала це, щогодини бігаючи до вітальні милуватися. Мама з тітонькою шитимуть його власноруч. По-перше, заощадять, хоч для жениха гроші – не проблема. По-друге, створять щось неповторне, ексклюзивне, як тепер кажуть.
І після цього пхекати: "Якесь заміжжя!"
Роздуми обірвав плач тримісячного братика.
– Софійко, біжи забав! – попросила мама. – Бо ми сьогодні так і не покроїмо. Стій, не крутись! Мірку мені, по-твоєму, з чого знімати? З бабусиної шафи?
Шафа тут, звісно, ні до чого. Просто, на відміну від тонесенької білявки Сніжани, вона неповоротка. Товста і чорна. І не виходить заміж.
Ну от, морочитись із братиком знову Софійці! Ні-ні, вона обожнює маленького Ростика! Проте мусять бути якісь межі. Усеньке вчорашнє післяобіддя вона вистоювала з візочком під магазинами: тітонька з мамою не минули жодного, вибираючи тканини і, як її, фурнітуру. Сьогодні ж укотре доведеться занапасть робити математику: зайнята-бо з дитиною!
Відповідь:
Образ білого коня Шептала — алегоричний. Він уособлює яскраву людську особистість, яка під впливом повсякденного життя втрачає свою індивідуальність, губить кращі риси свого характеру, пристосовується, починає діяти, «як усі». Лише на мить вирвавшись із неволі, кінь відчув себе щасливим, але потім усе ж дійшов висновку, що краще бути покірним та слухняним під захистом сильнішого, надавати перевагу реальності, а не мри. Оповідання має глибокий філософський підтекст, піднімає важливі проблеми людини в суспільстві, її знеособлення, свободи й неволі, особистості й натовпу, дійсності й мрії.
Лірична героїня гає за красою Одри, кораблями біля причалів. Наступає весна, ламається крига. На одній із крижин жінка побачила чайку:
Крига буйно ломилась у відкриті двері протоки.
Лід кришився, б'ючись об каміння берегове...
І нарешті по Одрі — темній, широкій —
На останній крижині самотня чайка пливе.
Крижина тонка й прозора, але чайці байдуже, вона не боїться загибелі в темних водах холодної річки, бо може злетіти будь-якої миті:
— Дивна людино! Я ж маю крила,
Нащо крилатим ґрунт під ногами?
Це спонукало жінку до роздумів про смисл життя людини. Я думаю, що є щось спільне між ліричною героїнею та чайкою: може, самотність, а може, «крилатість». Адже й людина має крила, але, як птах, не літає, бо людські крила зроблені не з пір'я.
Поезія «Крила» продовжує основну думку вірша «Чайка на крижині» про крилатість людини:
А як же людина?
А що ж людина?
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
Крилами, які тримають людину на землі, є чесність, щирість, поривання, вірність у коханні, довіра, працьовитість, щедрість, поетичність, надія, мрія, тобто усе найкраще, чим ми живемо. Життя безкрилої людини, котра не вміє мріяти, сіре й нецікаве. Вірш побудований на рефренах, на переліченні та протиставленні, короткому й чіткому вираженні думки.
Читаючи поезії Л. Костенко, я задумалась над символічним значенням людських крил. Чим дорослішою стає людина, тим і крила її стають більшими. Для чого людині потрібні крила? Хіба вона літає? Так. Людина літає не тільки уві сні. Крила — це те, що ми називаємо духовністю. Чому ж тоді людина має крила, а не може полетіти? Мені здається, це залежить у більшій мірі від неї самої, її прагнення, бажання, цілеспрямованості, наполегливості, старанності. Тому кожен повинен прагнути до самоствердження, самопізнання, розвитку найкращих душевних якостей, подолання життєвих труднощів у сучасному житті, а в цьому до наші крила.