Відповідь:
- Доброго дня, Андрійко! А що це в тебе в руках?
- Планшет. Я скинув на нього всі наші підручники і тепер можу ходити до школи майже з порожнім портфелем.
- Це дуже зручно.
- Так. А як ти вважаєш, чи зможуть електронні носії повністю витіснити друковану книгу із нашого життя?
- Я вірю у вічність друкованої книги. Щось у ній є особливе. Проте я не відмовляюсь від рідерів на планшеті чи телефоні, адже це, безперечно, зручніше.
- Я також вважаю, що в друкованій книзі є своя таємничість. Гортаючи сторінки, людина отримує якесь особливе задоволення. Тому електронні носії ніколи не знищать книги. Лише, можливо, дуже сильно потіснять.
Відповідь:
- Доброго дня, Андрійко! А що це в тебе в руках?
- Планшет. Я скинув на нього всі наші підручники і тепер можу ходити до школи майже з порожнім портфелем.
- Це дуже зручно.
- Так. А як ти вважаєш, чи зможуть електронні носії повністю витіснити друковану книгу із нашого життя?
- Я вірю у вічність друкованої книги. Щось у ній є особливе. Проте я не відмовляюсь від рідерів на планшеті чи телефоні, адже це, безперечно, зручніше.
- Я також вважаю, що в друкованій книзі є своя таємничість. Гортаючи сторінки, людина отримує якесь особливе задоволення. Тому електронні носії ніколи не знищать книги. Лише, можливо, дуже сильно потіснять.
Народився 2 (14 листопада) в Обухові (нині місто Київської області) в сім'ї шевця.
Старший брат Андрія — Петро Малишко — став своєрідним народним месником — Робін Гудом, який грабував комуністів і радянських чиновників, але не чіпав простих селян. 1928 року Петра Малишка спіймали, відвезли до Києва, де засудили до страти. Мати Андрія й Петра зверталася з проханням про помилування до голови ВУЦВК Григорія Петровського, але безрезультатно. Пізніше Андрій Малишко сказав про брата: «Якби я писав вірші так, як Петро — ціни б мені не було!» [1]
Андрій Малишко закінчив семирічку у рідному селі, вчився у медичному технікумі, потім — на літературному факультеті Київського інституту народної освіти. В 1932 році закінчив інститут, учителював в Овручі. В 1934–1935 роках служив у Червоній армії.
Після демобілізації переїхав до Харкова і працював журналістом у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик».
Під час Другої світової війни був військовим кореспондентом у фронтових газетах «Красная Армия», «За честь Батьківщини», і в партизанській газеті «За Радянську Україну».
Після війни працював відповідальним редактором журналу «Дніпро» (1944–1947). Депутат Верховної Ради УРСР 3-го та 4-го скликань. Був членом ВКП (б) (від 1943 року).
У 1960-х роках — голова правління Українського громадського відділення Агентства преси «Новини».
Мешкав у Києві в будинку письменників Роліті по вулиці Б. Хмельницького, 68. Помер 17 лютого 1970 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.