Про рідну мову, її значення написано багато віршів. Але цей — особливий. Це вільний вірш, верлібр, не обмежений римами, не обтяжений складними художніми засобами. Це вільна розмова душі. Не треба доводити, яка гарна наша мова — кожне слово її виспіване у пісні, записане в давніх літописах, сказане в доброму товаристві. Тож хай дізнаються й вороги, «якими словами на самоті мовчимо», тобто що у нас у душі. Вірш викликає багато асоціацій, дає змогу читачеві домислити, доуявляти, до фантазувати.
Короткий переказ твору твору Дивовижна історія Петера Шлеміля (Адельбертом фон Шаміссо) У 1813 році Адельбертом Шаміссо потрапила до рук зошит - щоденник його друга, Петера Шлемеля. Його приніс рано вранці дивна людина з довгою сивою бородою, одягнений у чорну зношену угорку. Ось його зміст. Після довгого плавання я прибув до Гамбурга з листом для пана Томаса Джона від його брата.Гості пана Джона, серед яких була прекрасна Фані, не помічали мене. Точно також вони не помічали довгого кістлявого людини в літах, одягненого в сірий шовковий редингот, який теж був в числі гостей. Щоб зробити послугу панам, цей чоловік один за одним виймав з кишені предмети, які ніяк не могли там поміститися, - підзорну трубу, турецький килим, намет і навіть трьох верхових коней. Гості ж немов не знаходили в цьому нічого дивного. У блідому обличчі цієї людини було щось таке страшне, що я не витримав і вирішив непомітно піти. Як же я перетрусити, коли побачив, що чоловік у сірому наздогнав мене. Він чемно заговорив зі мною і запропонував будь-яке з наявних у нього казкових скарбів - корінь мандрагори, пфеніги-перевертні, скатертину-самобранку, чарівний гаманець Фортунатто - обміняти на мою власну тінь. Як ні великий був мій страх, при думці про багатство я забув про все і вибрав чарівний гаманець. Незнайомець обережно згорнув мою тінь, заховав її в свій бездонну кишеню і швидко пішов. Незабаром я почав шкодувати про скоєне. Виявилося, що без тіні не можна здатися на вулиці - усі помічали її відсутність У мені початок прокидатися свідомість того, що, хоча золото цінується на землі набагато дорожче, ніж заслуги і доброчесність, тінь поважають ще більше, ніж золото. Я зняв у найдорожчому готелі номер, що виходить вікнами на північ. Для догляду за своєю особливою я найняв людину на ім'я Бендель. Після цього я вирішив ще раз перевірити громадську думку і вийшов на вулицю в місячну ніч. Через відсутність тіні, чоловіки дивилися на мене з презирством, а жінки - з жалем. Чимало перехожих просто відвертаються від мене. Вранці я вирішив будь-що не стало знайти чоловіка в сірому. Я точно описав його Бенделю і вказав місце, де я з ним зустрівся. Але в будинку пана Джона його ніхто не пам'ятав і не знав. У той же день Бендель зустрів його на порозі готелю, але не дізнався. Чоловік у сірому попросив передати мені, що зараз він відправляється за море. Рівно через рік він розшукає мене, і тоді ми зможемо укласти більш вигідну угоду. Я спробував перехопити його в гавані, але сірий чоловік зник, як тінь. Я зізнався слузі, що позбувся своєї тіні, і люди зневажають мене. Бендель вініл в моєму нещастя себе, адже це він упустив чоловіка в сірому. Він присягнувся, що ніколи не покине мене. Я був переконаний, що їм керує не користолюбство. З тих пір я знову зважився бувати на людях і почав грати відому роль у світі. Бенделю з дивовижною спритністю вдавалося приховати відсутність тіні. Як людина дуже багатий, я міг дозволити собі всілякі дивацтва і примхи. Я вже спокійно чекав відвідування, обіцяного загадковим незнайомцем через рік. Незабаром на мене звернула увагу красуня Фані. Це тішило мою марнославству, і я слідував за нею, ховаючись від світла. Я любив тільки розумом і не міг полюбити серцем. Ця тривіальний роман закінчився зненацька. Однією місячної ночі Фані побачила, що в мене немає тіні і зомліла. Я спішно покинув місто, узявши з собою двох слуг: вірного Бенделя і пронози на ім'я Раскал, який ні про що не підозрював. Ми безупинно перетнули кордон і гори. Переваливши на іншу сторону хребта, я погодився зупинитися відпочити на водах, у відокремленому містечку. Я послав вперед Бенделя, доручивши підшукати відповідний будинок. Приблизно за годину шляху від місця призначення нам перегородила дорогу святково виряджена натовп - це місцеві жителі влаштували мені урочисту зустріч. Тоді я в перший раз побачив дівчину, прекрасну, як ангел.
На початку XX століття поет Микола Вороний написав пророчі рядки:
В рідному краї нам долі нема:
Бурі нас нищать, пригноблює тьма,
Студять морози...
Цвіт наш, красу нашу – гублять усе!
З півночі вітер з собою несе
Люті погрози.
Хто міг знати, що слова цього вірша за кілька десятиліть набудуть пророчого змісту? А втім, українська реальність тридцятих років XX століття перевершила всі, навіть найтрагічніші пророцтва.
Немає для поета нічого страшнішого, ніж опинитися на положенні підозрілого, а потім і ворога. Тому є багато прикладів. Коли за правління Йосифа Сталіна почалися переслідування за політичними мотивами, Миколі Вороному пригадали все. Адже поет за часів революції сумнівався в доцільності такого боротьби, вагався, потім емігрував до Польщі й кілька років перебував там. Крім того, твори Вороного аж ніяк не оспівували радість соціалістичного будівництва. Зрозуміло, що за сталінщини такій людині годі було сподіватися на спокійне життя. Миколу Вороного заарештували, а в жахливому 1938 році його життя трагічно обірвалося.
Микола Вороний щиро любив Україну-неньку, був справжнім патріотом, до того ж, талановитим патріотом. Не в останню чергу поета цікавила проблема історичної пам'яті. Ще в 1899 році Вороний написав зворушливу поему «Євшан-зілля» . У поемі йдеться про полоненого половця – ханського сина. Бранця як значну політичну фігуру оточили розкошами, і він почав забувати батьківщину. Половецький хан страждав від розлуки з сином. Щоб повернути юнака додому, він послав до нього старого віщуна. Ханське доручення виявилося дуже складним. Нічим не можна було пробудити заснулу пам'ять юнака: ні розповідь про сльози самотнього хана, ні половецькі пісні. Але віщун здогадався дати понюхати бранцеві зав'язане у вузлику степове зілля, що його було привезено з далекої батьківщини. І сталося диво: перед очима юнака постав «широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий» половецький степ... Ця зворушлива легенда розповідається в Іпатському літописі. Микола Вороний по-своєму інтерпретує давню легенду, переосмислюючи її в науку землякам-українцям. Звичайно, не про часи Київської Русі поема «Євшан-зілля», а про долю тогочасної України, де «славних предків правнуки погані» почали зневажати рідну мову та культуру. Справжній біль звучить в останній строфі поеми:
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить –
Шлях у край свій повороту.
Микола Вороний узагальнює проблему історичної пам'яті, надаючи їй широкого масштабу. Поет доводить, що ця проблема вкупі з проявами патріотизму є актуальною для будь-якого народу. Тих, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали» , треба навернути на істинну путь.
Гірка доля народу, який втратив свою історичну пам'ять. І свої його цураються, і чужі ненавидять. А може статися й дещо гірше... У 1917 році Микола Вороний написав оптимістичний вірш «За Україну!» , сповнений нових надій та нових ілюзій, породжених Лютневою революцією:
Ганебні пута
Ми вже порвали
І зруйнували
Царський трон.
З під ярем,
І з тюрем.
Де був гніт,
Ми йдем на вольний світ!
Микола Вороний прагнув здійснення віковічної мрії українців про незалежність, але насправді Україні була уготована інша доля. Стали реальністю мрії інших людей. Реальністю стали й рядки давнього вірша Миколи Вороного, написані ще за царату:
Люду мій бідний, окрадений люду!
Що у твоїх я побачив очах,
То вже й до віку свого не забуду,
Де б я не був, всюди бачити буду –
Голод і жах!
Поезія Вороного після тривалої заборони нарешті знайшла свою аудиторію. У ній ми бачимо прагнення справжнього патріота побачити Україну щасливою і незалежною, яке вже за наших часів знаходить своє практичне втілення.
