Микола Вороний великий письменник який зробив не малий вклад в культуру України.
Народився в родині ремісника. Навчався в Харківському, пізніше в Ростовському реальному училищі; звідти його виключено за зв'язки з народниками: читав та поширював заборонену літературу. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Російської імперії. Та не дивлячись на всі перешкоди продовжує писати твори.Один із них ,,Євшан-зілля"набрав особливої популярності серед народу та знаті. Багато його творі залишилися серці народу та культури українскої.Світ ніколи не забуде цю видатну особу!
Серед усіх чудес світу найбільше чудо — це людина і кохання. Якби запитали людину, чи згодна вона прожити життя, не пізнавши цього почуття, я думаю, бажаючих би не було. І навіть якби запропонували вибрати щось одне серед таких цінностей, як гроші, влада, слава і кохання, то переважна більшість вибрала б останнє.
Але не всім людям від природи дано кохати. Дехто проживає життя, так і не пізнавши сили цього надзвичайного почуття, почуття, якого не купиш ні за які гроші. Воно або є, або його немає, і примусити себе кохати ніхто не може. Кохання не можна запланувати, воно не буває з примусу. Це надзвичайно тонке почуття, яке може зруйнувати необережне слово, погляд. Воно вривається в життя раптово, навіть коли не чекаєш, навіть коли це тобі не потрібно. Це як мана, як раптове оп'яніння. З приходом кохання життя набирає сенсу, повноти, з людиною відбуваються метаморфози: вона співає, хоче слухати поезію, починає малювати, писати твори, музику, починає по-іншому бачити небо, квіти, зелень. Людина ніби в оп'янінні, емоції переважають над розумом. Кохання — це робота серця, емоцій, духу.
Звичайно, кожен мріє про красиве кохання, романтичне, єдине і неповторне. Та не всі розуміють, що воно не приходить саме собою, що потрібна ще й велика робота душі і серця. Кохання — це велика сила і натхнення, які рухають таланти, пробуджують здібності. Яке буде у людини кохання — залежить від культури, від виховання, від характеру. Дуже б хотілося, щоб кожна людина пережила це надзвичайне почуття, бо коли люди щасливі, тоді держава сильна.
Объяснение:
удачи, друг мой
Колами слухаємо пісню, яку створили композитор Богдана Фільц і поет Микола Сингаївський (її назва звучить, як щире зізнання, як урочиста клятва — «Любимо землю свою») , у якій ідеться про красу української землі, у пам’яті зринають до болю знайомі краєвиди, широкі лани, ; зелені діброви, мальовничі береги річок… Влучно дібраними словами,; . наче чарівним пензлем, поет малює яскраву картину весняної України. Ми ніби на власні очі бачимо чисте блакитне небо, весняну землю, вкриту ніжною молодою зеленню і першими квітами. Чому ця поезія така «промениста» ? Автор ніби «запалює» світло сонця у кожному чотиривірші: «Квітне й радіє земля, Сонце мережить поля. Променем грає ріка, Лине веснянка дзвінка» .
Так, слово поета зігріто любов’ю, шанобливим ставленням до землі, і синівською вдячністю за її безмежну доброту. Микола Сингаївський оспівує вічний зв’язок природних стихій — сонця, вітру, води, без яких земля не змогла б уродити гарної пшениці.
Автор оспівує ласкаве сонячне тепло. Воно огортає навесні зелені лани і готує їх до нового врожаю. У пісні яскраво постає образ «сонячного світу» , в якому уособлено мирну працю людини на рідній землі. Чому, за висловом поета, земля «радіє»? Ми ніби бачимо її посмішку у розмаїтті весняних квітів, у зеленому мереживі полів, у сонячних полисках річки. Чи відповідає мелодія тому радісному настрою, що закладений у текст? Безумовно. Композитор, тонко сприйнявши піднесений тон поезії, творить відповідну музику. Якщо спробувати визначити словами її характер, мабуть, відчуємо, як святково, урочисто, велично звучить ця пісня. Композитор не випадково обирає світлу мажорну тональність, яка напрочуд вдало відповідає «сонячним» віршам. Темп музики підсилює урочистість думок поета. Плавно лине його мова про рідну землю. Неквапливий, розмірений рух мелодії додає вагомості кожному поетичному рядку, посилює виразність кожного образу. Але композитор уникає надмірної важкості «кроку» музики, обираючи для неї тридольний розмір.
Мелодія рухається плавно, поступово стрімко, чи стрибкоподібно? Вона, наче пташка, ширяє у весняному просторі: то злітає, то стрімко падає вниз. Це створює відчуття радісного хвилювання. Музика неначе «дихає» на повні груди. Дзвінко й урочисто лунають голоси виконавців. Світлим гімном красі рідного краю звучить ця пісня, сповнюючи наші серця найніжнішими почуттями до батьківської землі: «Любимо сонячний світ, Квіти у полі, в гаю. Любимо неба блакить, Любимо землю свою!»