Поезія Антонича народилася з пошуків місця людини в світобудові, з прагнень зрозуміти природу взаємин людини з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття.
Я не людина, я рослина,
а часом я мале листя...
Живу, терплю, й умру, як всі звірята..
Звірята й зорі, люди і рослини —
у всіх одна праматір,
природа вічна, невичерпна і невтомна,
хоч час крилатий з вітром лине..
(«З зелєних думок одного лиса»).
Існування мислилось поетом як вічно змінне і життєстверджувальне. Хід думок у визначальному для творчості Антонича вірші «Пісня про незнищенність матерії» йде від часткового до загального — у світі панує колообіг, постійне народження одних речей і відмирання інших. Але трагічність людської долі (народитися, щоб померти?) не лякає поета. Він оптимістично дивиться на світ, бо в ньому панує народження. Починав Богдан-Ігор Антонич як поет, але пізніше поступово розширював свій творчий обрій — писав статті, прозу, цікавився музикою і малярством. Осмисленням почуття, початком усього для Антонича є мистецтво. Воно стає для поета тією силою, яка й визначає місце людини в світі, єднає її з ним і дає можливість здійснити мету людського життя — осягти безсмертя.
Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш «Вітер століть» з посмертної книги «Зелена Євангелія». Твір переконує, що Антонич сприймає історію як безкінечний урок свободи і людських почуттів. Історія людства невпинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права. Поет також вказує на недосконалість людини, її дисгармонію зі світом природи.
Ось таємничіша природа
в безмежно первісній красі
(словами не розкрити тайн її).
Яка ж страшна оцього світу врода,
що отруїла дні мої...
(«Елегія про перстень молодості»).
Недосконалість заважає єднанню людини зі світом природи, перешкоджає свободі і щастю.
Хто сіє кров, той жне ненависть
(«Слово про чорний полк»).
Так відповів Антонич тим, хто вбачав у насильстві шлях до вдосконалення світу.
Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Павличко, «Антоничева поезія — це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи».
Відповідь:
- Тримайся братику, - благав Зульфат напівнепритомного Климка. Вони з Наталією Миколаївною чимдуж волочили його тіло до дядька Бочонка. Настала їхня черга віддати належне хлопцю.
- Та я не лікар, я аптекар, - розпачливо жалівся Бочонок, але часу для роздумів не було, треба було діяти швидко і рішуче. Тож він обробив рану спиртом, витяг кулю, яка, на щастя, зайшла не глибоко, пінцетом і перемотав рану.
Три доби Климко лежав непритомний, але віра й молитва справжніх друзів буквально витягли його з того світу. При чому вже не вперше.
Відповідь: Галя уявляла собі птахом у романі Шевчука "Дім на горі" АНАТОЛЯ. Довести цю думку можна цитатою із тексту: "...поруч з тим побачила вона й кількох сірих птахів-людей, що спускалися, кружляючи, з неба, - в усіх було Анатолеве обличчя". У творі ми спочатку знайомимось з образом сірого птаха в лакових черевичках. З часом під вікна Галі почав приходити Анатоль у сірому костюмі. Його наряд шелестів, мов крила, а очі горіли, неначе у пугача