Іван Якович був переконаний, що «повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей». Саме для цього й було створено «Захар Беркут». Головна думка повісті проста й вічна: як зберегти, втримати духовну, політичну та економічну свободу — тобто право вірити вте, що відроджує в народі життя; право заводити й відстоювати свій власний, вільний суспільний лад; право на землю і всі плоди власної праці, право на «своє добро» — як кожної людини, так і громади загалом? Що для цього потрібно? Пошук відповіді на це питання й надихнули нашого геніального письменника на написання цієї повісті (Франко в думках переносився у прадавні, оповиті загадковим серпанком часи — XIII століття, добу Червоної, Галицько-Волинської або Карпатської Русі, з насолодою створював образи сильних тілом і насамперед духом людей, що живуть як органічна частина Великого Прасвіту Природи, що можуть з однаковим завзяттям схопитися в двобої з гігантським ведмедем та з іноземними загарбниками — монголами, боронячи свою свободу).
Я дуже цінував свою дружбу із Вовкою. Ми — однокласники. Наші батьки працюють на авіаційному заводі. Вони теж друзі.
Якось на уроці російської мови ми писали твір на тему «Друзі пізнаються у біді». Не можу сказати, що я написав хороший твір. Навіть, мабуть, поганий. Це ж така важка тема. А Вовка списав твір у мене. Він взагалі не знав, про що писати. «Добре. Другові треба допомагати, нехай списує», — подумав я.
На наступному уроці вчителька запитала, хто з нас двох написав цей твір. Я сказав: «Я!» І Вовка сказав: «Я!» «У такому випадку ви обоє одержите одиниці», — констатувала (яке довге і важке слово!) Надія Іванівна.
Після цього наша дружба, як кажуть, зійшла нанівець. Я нічого не сказав Вовці. Проте у мене більше не виникало бажання з ним грати, гуляти та розмовляти.
Мабуть, треба було кому-небудь розповісти про все. Але мені важко бути щирим. Та і чи лихо це? Можливо, ні. Тільки у мене тепер нема друга. А ось це лихо.
Я дуже люблю море, тому мені подобається творчість художників-мариністів. Але більше усіх - картини Івана Костянтиновича Айвазовского. Айвазовский, уродженець Феодосії, з дитинства був закоханий в мінливе життя моря. Він знав море спокійним і бурхливим. Таким воно і зображено на його полотнах. Місячні ночі на штильовому морі чарують нас красою, а картини морських бурь і корабельних аварій приголомшують потужністю хвиль, що розбушувалися. Картини Айвазовского «Буривши вночі», «Дев'ятий вал», «Місячна ніч» займають почесні місця серед робіт найбільших мариністів. Але я хочу розповісти про картину «Веселка», яку я не так давно для себе відкрив. На картині зображена корабельна аварія у бурю. Під натиском могутніх хвиль корабель нахилився набік. Недовго йому залишилося чекати своєї страшної долі. Але люди встигли пересісти в човен. Хвилі так і рвуться поглинути і корабель, і човен, наповнений людьми. Море і небо неначе схльоснулися у боротьбі. Але ось вже видно просвіт серед хмар, прорвалося сонце і освітило киплячі хвилі. Вони здаються прозорими, а піна на них - невагомою. Над човном повисає веселка - вона обіцяє людям порятунок. І буревісник, гострими крилами що врізається у веселку, видає переможний клич… На мить завмерли люди в човні, чекають, що пророкують їм птахи: життя або смерть. Побачивши веселку, вони піднімаються їй назустріч, ще не вірячи у свій порятунок… Я люблю творчість Айвазовского і так хотів би побувати в картинній галереї Феодосії його імені!
Пошук відповіді на це питання й надихнули нашого геніального письменника на написання цієї повісті (Франко в думках переносився у прадавні, оповиті загадковим серпанком часи — XIII століття, добу Червоної, Галицько-Волинської або Карпатської Русі, з насолодою створював образи сильних тілом і насамперед духом людей, що живуть як органічна частина Великого Прасвіту Природи, що можуть з однаковим завзяттям схопитися в двобої з гігантським ведмедем та з іноземними загарбниками — монголами, боронячи свою свободу).