Думки про безсмертя народу та його пісні Живуть на світі люди, життя яких бездоганне, мов куля. Незважа ючи на те, яке суспільне становище займає людина, кожному властиво робити помилки. Можна бути царем, мати владу і вмерти, не залишив ши згадки про себе в душі жодної людини. Але є такі люди, які не зробили за своє життя надзвичайних відкриттів, але їх люблять і поважають родичі та знайомі, їх не забувають ті, кому вони подарували життя. Головна героїня роману Ліни Костенко саме така. Поетеса порушує проблему несправедливості світу, але розкриває образ Марусі Чурай, як противагу всій мерзоті, що панує серед людей. "Це - голос наш" Маруся - голос народу. Голос, що ллється із надрів душі. Іван Іскра каже про неї, що вона - голос України. Дівчина каже Грицю: Це ж цілий вік стоятиме між нами. А з чого ж, Грицю, пісню я складу?! Серце повинне бути чистим, а інакше пісня не поллється. До якого ж висновку ми дійшли? З давніх-давен Україна була знана своїми піснями. Наша нація щира, відкрита, а тому і пісні в нас мелодійні, лагідні, іноді болісні. "Це - душа." Красива душа в Марусі. Не терпить вона ні лестощів, ні нечесної праці. На різних духовних рівнях вони знаходяться з Грицем, не даремно ж дівчина каже: Чи він мені, чи я йому нерівня. Нерівня душ - це гірше, ніж майна!
Світ, в якому ми живемо, несправедливий і жорстокий, бо в ньому є місце для підступних та черствих людей. Але наша планета прекрасна, тому що ще живуть ті, хто здатні дарувати тепло і ласку тим, хто цього потребує. Маруся Чурай світила для України і для її синів, вона дару вала їм свої пісні, нічого не потребуючи натомість. Я вважаю, що люди здатні зігріти тих, хто ще почуває себе самотнім. А тому ще довгі роки над нашими домівками будуть лунати чиїсь добрі і лагідні пісні.
«Слово о полку Ігоревім» — найкраща пам'ятка літератури Київської Русі. Перед читачем, ніби живі, постають герої «Слова...» — мужні захисни¬ки Руської землі, великі патріоти. З якою любов'ю невідомий нам автор змалював їхні образи! З усього видно, що він щиро любив рідну землю. Ігор Святославич для автора є втіленням князівських доблестей. Він мужній, сповнений «ратного духа». Пристрасне бажання «іспити шоломом Дону», почуття воїнської честі відтісняють страшне віщування — затемнен¬ня сонця. Справжній лицар, він вважає, що краще вмерти від меча, ніж потрапити в полон. Описуючи першу перемогу Ігоря над половцями, автор підкреслено гіперболічно показує її результати: руські воїни захопили стільки здобичі, що дорогими тканинами і одягом мостили болота. А Ігор з цієї здобичі взяв для себе тільки бойові знаки ворога. Високе благородство Ігор виявляє під час вирішальної битви, коли він у розпалі бою повертає полки на до брату Всеволоду. Автор висловлює до Ігоря любов і симпатію, називає його соколом, сонцем. Коли Ігор зазнав поразки, печалиться вся природа, вся Русь. Розповідаючи про втечу і повернення Ігоря з полону, автор особливо виразно виявляє своє співчуття до нього, а коли Ігор повертається на Русь, то знову «сонце світиться на небесах». Співчуваючи Ігорю, пишаючись його мужністю, сумуючи через невдачі, автор водночас засуджує недалекоглядну політику цього князя, міжусобиці, що підривали міць батьківщини, її благополуччя: «Сказав-бо брат брату: «Се моє, і те — моє теж». Саме така психологія феодала-власника лежить в основі поведінки і характеру Ігоря. Гірка поразка Ігоря — це розплата за його егоїзм і самовпевненість. Звертання Святослава Київського до братів Ігоря і Всеволода свідчить, напевне, і про ставлення до них самого автора «Слова...»: «О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли, без честі-бо кров поганую ви пролляли». У цьому звертанні хоч і звинувачуються Ігор і Всеволод у марнославстві та нерозважності, проте віддається їм належне, говориться, що серця їхні викувані з міцного булату і загартовані у відвазі.
Пантелеймон Куліш (1819-1897) — український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки для української мови, яка лежить в основі сучасного українського правопису. Народився у містечку Воронежі, у сім’ї заможного хлібороба. Мрів навчатися в Київському університеті, але він не мав документального свідоцтва про дворянське походження, хоча його батько й був із козацько-старшинського роду, а отже — й права навчатися в університеті. Але все ж Куліш досягнув своєї мрії і здобув хорошу освіту. Писав російською мовою і українською. Іван Франко називав Куліша «перворядною зіркою» в українському письменстві, «одним із корифеїв нашої літератури». Відомий як перший автор україномовного історичного роману («Чорна рада»). Навчатися в Новгород-Сіверській гімназії його спонукала сусідка по хутору Уляна Терентіївна Мужиловська. Одружився 22 січня 1847 року з Олександрою Білозерською, майбутньою письменницею. Його дружина починала друкувати оповідання під псевдонімом Ганна Барвінок. На честь неї письменник перейменовує хутор Мотронівка на Чернігівщині, в якому оселився у Ганнину Пустинь. Боярином на весіллі був співучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона — Тарас Шевченко. В кінці 1850-их років Куліш уклав першу фонетичну абетку для української мови, що є основою сучасного українського правопису. З Миколою Костомаровим подорожував Західною Європою. Був учасником організації «Кирило-Мефодіївське товариство», за що його арештували та повернули до Санкт-Петербургу, де його майже 3 місяці мучили та катували на допитах. dovidka.biz.ua Пантелеймон Олександрович Куліш започаткував новий правопис «кулішівку«, на якому побудований правопис сучасної української мови. У 1857 р. Пантелеймон Куліш створив і видав «Граматку». «Граматка» містила соціально підібраний матеріал для читання, який мав пізнавальний і виховний зміст: повчання, псалми, історичні оповідання. 1861 р. Пантелеймон Куліш перевидав «Граматку», доповнивши її короткою історією України. Письменник вважав шкідливим звичаєм заколихувати дитину: якщо вона хоче спати, то засне й не колисана. Батьки мають вдаватися до кращого зробити дитину тихою — треба її годувати не інакше, як певної доби, а не просто за розкладом засипати її їжею. Відомий перекладацькою діяльністю, зокрема перекладав твори Ґете, Гейне, Байрона, Шіллера, Шекспіра, Некрасова, Пушкіна тощо. Пантелеймон Куліш пішов з життя 14 лютого 1897 року на своєму хуторі Мотронівка (Ганнина Пустинь).
Живуть на світі люди, життя яких бездоганне, мов куля. Незважа ючи на те, яке суспільне становище займає людина, кожному властиво робити помилки. Можна бути царем, мати владу і вмерти, не залишив ши згадки про себе в душі жодної людини. Але є такі люди, які не зробили за своє життя надзвичайних відкриттів, але їх люблять і поважають родичі та знайомі, їх не забувають ті, кому вони подарували життя. Головна героїня роману Ліни Костенко саме така. Поетеса порушує проблему несправедливості світу, але розкриває образ Марусі Чурай, як противагу всій мерзоті, що панує серед людей.
"Це - голос наш" Маруся - голос народу. Голос, що ллється із надрів душі. Іван Іскра каже про неї, що вона - голос України. Дівчина каже Грицю:
Це ж цілий вік стоятиме між нами.
А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!
Серце повинне бути чистим, а інакше пісня не поллється. До якого ж висновку ми дійшли? З давніх-давен Україна була знана своїми піснями. Наша нація щира, відкрита, а тому і пісні в нас мелодійні, лагідні, іноді болісні.
"Це - душа." Красива душа в Марусі. Не терпить вона ні лестощів, ні нечесної праці. На різних духовних рівнях вони знаходяться з Грицем, не даремно ж дівчина каже:
Чи він мені, чи я йому нерівня.
Нерівня душ - це гірше, ніж майна!
Світ, в якому ми живемо, несправедливий і жорстокий, бо в ньому є місце для підступних та черствих людей. Але наша планета прекрасна, тому що ще живуть ті, хто здатні дарувати тепло і ласку тим, хто цього потребує. Маруся Чурай світила для України і для її синів, вона дару вала їм свої пісні, нічого не потребуючи натомість. Я вважаю, що люди здатні зігріти тих, хто ще почуває себе самотнім. А тому ще довгі роки над нашими домівками будуть лунати чиїсь добрі і лагідні пісні.