Українська пісня це те,що передавалося нам із покоління в покоління.Вона є однією зі святинь українського народу.Кожна пісня передає і надихає тільки на прекрасне,адже в ній вкладено душу,любов,переживання.Кожна окремо взята пісня є окрасою нашого духовного життя українського народу.Перша пісня яку ми чуємо з дитинства це колискова яку нам в дитинстві співала мама або бабуся.Українська народна пісня супроводжує народ повсюди від початку існування.
Якось я сидів на лавці в затінку яблуні і розглядав малюнки у свіжих журналах. З хати вийшла бабуся і запитала: — А листа від дядька Михайла нема? — Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла. Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила: — Що там у білому світі робиться? Я любив гати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна. Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!" — Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети. — Не знаю, — відповів я і озирнувся. Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно. Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи. — Глянь-но, — показала вона на дріт. А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро. Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують. Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене: — Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"? І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам. Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його. — Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.
Михайло грушевський (портретний нарис у публіцистичному стилі)чи то світлини, чи то барельєфне зображення цієї видатної людини, завважуєш деякі характерні риси: високий лоб, розкішне «нижнє обрамлення» — борода. а ще незмінно — окуляри. це така перша констатація, скажімо, зовнішніх даних. та михайло грушевський, насамперед, — історична постать! те, що михайло сергійович грушевський — перший президент україни, у радянські часи не тільки приховували, а свідомо нищили факти цього. влада прагнула доказати, що україна — слабка та не може мати своєї державності, тому її слід «присоединить». окрім того, грушевський — найвидатніший український історик, інтелектуал зі світовим ім'ям. він прожив своє плідне життя на зламі століть: 34 роки у xix столітті (народився в 1866 році) і 34 роки в xx столітті (помер у 1934 році). ця, певною мірою, умовна межа, що поділила навпіл життя геніальної людини, причетної відразу до двох століть, була для українського народу початком національного відродження й боротьби за державність. усе своє життя великий український учений та історик, голова української центральної ради і перший президент україни, присвятив боротьбі за створення української держави. придивляюся до рис обличчя михайла сергійовича на декількох світлинах — ніде не бачу усмішки. думаю: ось так йому боліло за вкраїну, що навіть для сімейного альбому він не посміхнувся перед фотографом. грушевський ґрунтовно підходив до всього, за що брався, — він писав історію і творив її, займаючи високі посади в українській державі. його геній, напевно, полягав у тому, що обміркувавши й дослідивши ідею української державності, він безпосередньо намагався реалізувати її в умовах народно-демократичної революції в україні 1917-1921 pp. саме це викликало шалену лють із боку імперських великодержавників. для них він назавжди став «зубром українського буржуазного націоналізму», твори якого в агонічному нападі намагалися вилучити і з продажу в книгарнях, і насамперед, — із бібліотек, а їхнього автора — із пам'яті народу. відновлення державності україни в 1991 році врятувало спадщину м. с. грушевського, уважне вивчення якої лише розпочинається, адже за радянських часів на вивчення творчої спадщини вченого й державного діяча (понад 2 тис. праць) була накладена заборона. навіть такий сумний факт викриває партійно-радянський імперіалізм: м. грушевський похований на байковому цвинтарі неподалік каплиці, але щоб відвідувачі каплиці не звертали увагу на надгробок із викарбуваним ім'ям, його повернули іншим боком до тих, хто проходив поруч. навіть таку ганебну річ додумалися зробити, аби в черговий раз спробувати відокремити грушевського від рідного народу. так би хотілося хоч на одній світлині побачити усмішку пана михайла. він замислено дивиться на мене, ніби запитує: «а що ти зробиш для україни? до чого докладеш рук, щоб процвітала наша земля? » мине ще небагато часу, і я постараюсь відповісти на це питання.
