Жили колись два брати — багатий і бідний. От бідний помер, а син його якось запитав у дядька, як краще жити — правдою чи неправдою.
Дядько сказав, що, звичайно ж, неправдою, бо на світі залишилася сама тільки кривда. Засперечалися племінник із дядьком і вирішили піти в людей попитати.
Пішли вони дорогою. Хто не зустрічався — чи заробітчанин, чи пан, чи піп — усі казали, що неправдою жити краще.
Довелося небожеві (племінникові) віддати багатому дядькові худобу, як домовлялися, й зостатися голому, босому та голодному. Вирішив хлопець повіситися з горя. Пішов до лісу, а там вовк його налякав. Заліз небіж на дерево, сидить, а тут чорти позбігалися —хваляться, хто яку капость людям зробив і як можна від тієї напасті позбавитися. Наслухався всього того хлопець та й пішов людей виручати. У місті загатив греблю деревами навхрест, як чорти казали, й отримав винагороду — сто карбованців і пару коней з коляскою та кучером, її іншому місті викопав кущ малини й забезпечив усіх водою, якої вже давно там не було. Городяни наділили його всіляким багатством. Далі парубок пішов королівську дочку лікувати. Зробив усе, як у чортів підслухав, — і королівна одужала. На радощах віддав Король дочку за того парубка. По смерті старого короля молодий і королевич став на його місці.
Якось у це королівство приїхав купець — його дядько. Племінник його одразу впізнав, а дядько — ні. Як закінчив купець торгу-пати, покликали його до королівського палацу. Тоді й признався король, що він — той самий небіж, який безвісти пропав. Сказав ще, що правдою все-таки краще жити, ніж кривдою, та й розповів свою історію.
Дядькові стало заздрісно — захотів він стати ще багатшим. Пішов до лісу на те саме місце, то чорти його там і вхопили.
Об’єднаймося ж, брати мої Від часу появи, людина прагне спілкування, уникає самотнього існування. Поодинокі первісні люди створювали сімейні общини. Але для полегшення існування ці общини об’єднувалися у племена. У кожного племені існували свої звички, умовності, закономірності, що у подальшому розвитку цивілізації відіграло велику роль у створенні багатьох духовних цінностей народів, рас і в цілому всього людства. Таким чином, з віками створювалися стабільні відносини на певних територіях, які спочатку визначалися необхідністю існування. Це і були основи створення окремих груп – народів. У кожної такої групи були свої звичаї, манера поводження, мова, закони. Наша Батьківщина також пройшла цей довгий, часом невимовно тяжкий шлях. Постійно вдосконалювалися відносини між людьми. Зараз, коли ми досягли теперішнього рівня розвитку, поняття єдності, братерства набули надзвичайно великого значення у житті. Дуже багато важать відносинах традиції, звичаї. Вони відображають глибину духовності, що лежать у їх основі. А це – дзеркало душі народу. У поєднанні людей, їх думок та прагнень є сутність братерства, єдності життя. Кожний народ має свої закони і традиції існування, які виникли в силу впливу тих, чи інших подій, взаємин з іншими народами. Якщо якусь із націй ізолювати від інших, то виникне поступова духовна деградація. Кожна нація має спілкуватися з іншими народами, для збагачення духовності. Ще Шевченко писав: “Учітеся, брати мої, Думайте, читайте, І чужого научайтесь, Й свого не цурайтесь!...” А це означає, зо ми повинні прославляти свою культуру, звички, але це не повинна означати, що ми маємо не сприймати культури інших народів. Кожна людина має прагнути бути корисною іншим людям. Якщо ми досягнемо цього консенсусу, то життя на Землі стане надзвичайно щасливим. Відколи існує життя н Землі, такого рівня відносин між людьми не було. А значить і ближчим часом, поки духовність наших людей не виросте, сподіватися на таке покращення – марно. Від прадавніх часів і до тепер на світі домінують сила і нещирість. Але, якби цьому не протистояло добро, мабуть, люди давно перестали існувати і тому, тільки завдячуючи тій доброті, яка ще є, цей світ здатен існувати. Поєднуючи все вищеописане, можна зробити єдиний висновок: тільки розвиваючи в собі все, що є в нас кращого і подавлюючи свою подразливість, злобність, агресивність, ми будемо готові зробити наступний крок – щире єднання. А коли, нарешті, всі народи зрозуміють, що сила не в руках поневолювачів, і коли їхні прагнення поєднаються, людство досягне найбільшого рівня розвитку.
Дівчинка знаходиться на передньому плані картини. Вона охайна серйозна, гарненька. У неї миле личко, блакитні очі, пишне волосся прикрашає пишний бант. Ій личе картата з червоним і синім сукенка. Дівчинка вже намалювала багато малюнків. Вона тримає у руці пензлика.. Дівчинка любить малювати тварин, природу, будинки. Можливо, вона щойно закінчила роботу і розмістила її коло інших своїх рисунків. Або вона збирається малювати і думає про свою нову роботу. Або хоче щось підправити на тих малюнках, що вже намальовані. А може, міркує, чи не зайняти ій ще й другу стіну своїми роботами. Песик, який тулиться до ноги дівчинки. Видно, йому добре і спокійно живеться в цій оселі. Вона спокійна, трохи задумлива.
Дядько сказав, що, звичайно ж, неправдою, бо на світі залишилася сама тільки кривда. Засперечалися племінник із дядьком і вирішили піти в людей попитати.
Пішли вони дорогою. Хто не зустрічався — чи заробітчанин, чи пан, чи піп — усі казали, що неправдою жити краще.
Довелося небожеві (племінникові) віддати багатому дядькові худобу, як домовлялися, й зостатися голому, босому та голодному. Вирішив хлопець повіситися з горя. Пішов до лісу, а там вовк його налякав. Заліз небіж на дерево, сидить, а тут чорти позбігалися —хваляться, хто яку капость людям зробив і як можна від тієї напасті позбавитися. Наслухався всього того хлопець та й пішов людей виручати. У місті загатив греблю деревами навхрест, як чорти казали, й отримав винагороду — сто карбованців і пару коней з коляскою та кучером, її іншому місті викопав кущ малини й забезпечив усіх водою, якої вже давно там не було. Городяни наділили його всіляким багатством. Далі парубок пішов королівську дочку лікувати. Зробив усе, як у чортів підслухав, — і королівна одужала. На радощах віддав Король дочку за того парубка. По смерті старого короля молодий і королевич став на його місці.
Якось у це королівство приїхав купець — його дядько. Племінник його одразу впізнав, а дядько — ні. Як закінчив купець торгу-пати, покликали його до королівського палацу. Тоді й признався король, що він — той самий небіж, який безвісти пропав. Сказав ще, що правдою все-таки краще жити, ніж кривдою, та й розповів свою історію.
Дядькові стало заздрісно — захотів він стати ще багатшим. Пішов до лісу на те саме місце, то чорти його там і вхопили.