Якщо я не помиляюся, то коли він був у засланні, то там було море, вони видобували там різні корисні копалини, там були намальовані деякі його картини. Почитай біографію, саме розділ "Заслання"
Українські народні думи — це неначе поетичний літопис козацького життя, бурхливого й широкого, як море. хоч вони з’явилися не без впливу книжної освіти, як свідчить про це часте вживання церковнослов’янських слів, дійшли до нас в усній передачі народних співаків, лірників-бандуристів, кобзарів. дума — вид українського народного героїчного епосу: ліричний, оповідний твір про історичні або соціально-побутові події, який має своєрідну будову й виконується речитативом (читання співучим голосом під музичний ід кобзи чи бандури). поява дум припадає на хv–хvі століття. особливості народних дум особливості народних дум (історичних): — зображення важливих суспільних подій, видатних історичних осіб; — певне дотримання правдивості життєвих фактів; — докладність поетичної розповіді; — висока поетичність мови; — невелика кількість основних дійових осіб (дві-три); — своєрідність побудови (зачин, основна частина, повтори, кінцівка); — віршована форма (нерівноскладовість рядків, довільна специфіка римування, монорими); — виконання речитативом під акомпанемент кобзи, бандури, ліри; — усне поширення і зберігання; — варіантність тексту; — великий обсяг (як для фольклорних творів).
Якось я сидів на лавці в затінку яблуні і розглядав малюнки у свіжих журналах. З хати вийшла бабуся і запитала: — А листа від дядька Михайла нема? — Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла. Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила: — Що там у білому світі робиться? Я любив гати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна. Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!" — Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети. — Не знаю, — відповів я і озирнувся. Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно. Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи. — Глянь-но, — показала вона на дріт. А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро. Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують. Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене: — Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"? І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам. Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його. — Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.
Почитай біографію, саме розділ "Заслання"