Я вибрала долю собі сама.
І що зі мною не станеться —
у мене жодних претензій нема
до Долі — моєї обраниці
Ліна Костенко.
Творчість Ліни Костенко разом з творами Дмитра Павличка освітила дорогу в літературу цілій когорті молодих талантів, які відтоді прибрали наймення "шістдесятників". її поетична зоря не згасає й ніколи не згасне на літературному обрії, бо це талант дужий і яскравий. Пречудова лірика Ліни Костенко полонить душу, примушує хвилюватися, мріяти, любити. Добротою, високим пафосом, теплотою милосердя, клопотами про людину віє від кожного її рядка. І поряд із цими поезіями — історико-філософський, соціально-психологічний роман у віршах "Маруся Чурай", який справедливо назвала критика енциклопедією духовного життя українського народу в XVII столітті.
Розповідаючи про життя українських міст і сіл періоду визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, авторка відтворює блискучу галерею народних образів. Та чи не найповніше змальовано головну героїню — Марусю Чурай. Документальні дані про Чураївну скупі й суперечливі, ніяких письмових документів про життя дівчини не маємо, окрім її пісень, які збереглися в народних переказах. І все ж з урахуванням історичних, соціальних та духовних ознак такий образ цілком можливий для того часу.
Світлою і водночас трагічною постаттю ввійшла в нашу історію легендарна поетеса — співачка з Полтави. Про Марусю Чурай написано повісті, п'єси, поеми. Легенда обросла такими життєвими подробицями, які сприймаємо як реальність. Маруся Чурай, за переказами, жила у Полтаві в 1625-1650 роках, любила хлопця Григорія Бобренка. Як засвідчують легенди, кохання Марусі та Гриця було нещасливим і закінчилось трагічно. Ця сюжетна лінія розгортається на фоні важливих історичних подій, пов'язаних з боротьбою українського народу за поновлення своєї державності, за визволення рідної землі від пут соціального і національного рабства.
Авторка роману сумлінно дотримується історичної правди, по-новаторському осмислює образ легендарної народної співачки. Поетеса поставила її вище особистої трагедії і підняла до рівня високих проблем життя і боротьби рідного народу за волю. Маруся наділена поетичним талантом. Вона повністю розуміє важливість свого мистецького покликання. Серце Марії сповнюється гордістю, коли чує, як козацький полк співає її пісні.
Кохання вона розуміє як повнокровне життя в громаді, як творчість, як прояв зацікавленості до своїх справ, якими живе не тільки вузьке коло знайомих і родичів. Маруся прагне до дії, хоче пізнати людські радощі й страждання в їх повноті і всеохопленні. Подружнє життя трактує як спільність однодумців, яких єднають насамперед духовна рівність, високі, чисті, нічим не заплямовані почуття любові. Подружня вірність для Марусі Чурай рівнозначна вірності своєму народові, любові до вітчизни, глибокій пошані до культури, до вироблених віками і тисячоліттями норм співжиття людей. Отже, почуття обов'язку і особиста добропорядність для неї — нерозривне ціле.
Ось чому образ Марусі Чурай виступає в єдності з образом України. І це тому, що талановита дівчина виросла в середовищі, де шанується народна мораль, де основним правилом людської поведінки завжди виступала незрадлива любов до вітчизни, уболівання за щастя і процвітання народу. Добра пам'ять про діла попередніх поколінь у дівчини поєднується з уболіванням за чисте небо над майбутнім краю. Серце Марусі відкрите до кожної чесної людини. Всі свої найвищі почуття вона висловлює в піснях, у яких йдеться і про козаченьків, які засвіт встали, збираючись у похід, і про свого коханого Гриця, і про того, котрий поїхав за Десну... Образ Марусі Чурай — визначне творче досягнення Ліни Костенко.
Роман Ліни Костенко "Маруся Чурай" не може не подобатися, адже він вводить нас у духовний світ наших предків, розкриває забуті сторінки історії, на достойних взірцях вчить громадської мужності, пробуджує почуття власної гідності, причетності до великої історії великого народу. Маруся Чурай живе в її чудових піснях, у пам'яті народній. Перекази про неї живуть у віках. Життя і пісні великої полтавки служили багатьом письменникам, драматургам, поетам основою для створення художніх творів.
Природа одному мати, другому — мачуха.
Заступи природу дверима, то вона тобі вікном ввійде.
На небо не скочиш, а в землю не закопаєшся.
Не можна на небо злізти та через голову штанів скинути.
Нема тієї драбини, щоб до неба дістала.
Рада б мати до дітей небо прихилити та зорями вкрити.
Чисте небо не боїться ні блискавки, ні грому.
Як небесна височина, так морська глибина.
За рідною землею і в небі скучно.
Високі гори мають глибокі доли.
Де високі гори, там глибокі доли.
Нема гори без долини.
З гори не треба пхати — само піде.
Гора з горою не сходиться.
Гора народила мишу.
З гори вскач, а на гору хоч плач.
І за горами люди живуть.
Поле має вуха, а ліс очі.
Поле бачить, а ліс чує.
Дай полю гною - дасть хліба вволю.
Поля, що й курці лапкою нема де ступити.
Там того поля на заячий скік.
Хто полю годить, тому жито родить.
Як листя жовтіє, то поле смутніє.
З тих пір мале те слухається батька!