Дух непокори i свободи живе в серцi тiльки тiєï людини, яка усвiдомила себе сином рiдноï землi, рiдного краю. i це найсвятiше почування "живить надiю, певну вiру в iдеали". про це святе почуття людини i йдеться в одному з найпатрiотичнiших творiв - поемi миколи вороного "євшан-зiлля".в основу сюжету покладено легенду з лiтопису. сина половецького хана князь володимир узяв у полон маленьким хлопчиком. зростала дитина у багатствi, маючи усе, бо князь: оточив його почотом i розкошами догiдно - i жилось тому хлоп'ятi i безпечно, i вигiдно.сите i безтурботне життя на чужинi поступово стирало у пам'ятi рiдних людей, степ, звичаï, i ханський син забув мову батькiв, почав "край чужий, чужi звичаï як за рiднi уважати". зачерствiло його серце, переродилася душа. не вражає юнака пiсня посланця: там, де пустка замiсть серця, порятунку вже не i все ж пахощi гiркого полину примусили серце забитися швидше, вони прокинутися найсвятiшому почуттю - любовi до рiдного краю. "рiдний степ - широкий, вiльний" "раптом став перед очима, з ним i батенько нещасний". i вже нiщо не могло зупинити юнака: нi розкiшне життя, нi багатства, нi почестi. вiн зрозумiв, що найдорожче для людини - ïï рiдна земля i воля в рiднiм краю: краще в рiднiм краï милiм полягти кiстьми, сконати, нiж в землi чужiй, ворожiй в славi й шанi пробувати! проблема, порушена в поемi, залишається актуальною i сьогоднi, бо розкидала доля украïнцiв по рiзних куточках земноï кулi. блукають вони у пошуках щастя, не розумiючи, що знайти його можна тiльки на рiднiй землi: де ж того євшану взяти,того зiлля-привороту,що на певний шлях направить, - шлях у край свiй повороту? !
Історія може бути жорсткою і несправедливою до діячів певної доби, але рано чи пізно вона розставить відповідні об’єктивні акценти. Наступник Олега на київському столі князь Ігор не став героєм в епічній традиції, народна уява не нагородила його надприродними здібностями, а літописець у «Повісті временних літ», хоч і називає Ігоря хоробрим і мудрим, але засуджує його жорстокість і ставиться до нього не дуже прихильно. Тавро осуду на образі князя залишається. І це тоді, коли Ігор очолював колосальну політичну систему, що складалася з двадцяти князівств, правителі яких не належали до роду Рюриковичів. Тож зрозуміло, що йому було нелегко знайти з ними спільну мову. Ігор підписав вигідну угоду з Візантією, відзначався толерантністю у справах релігійних (за його князювання мирно співіснували язичники і християни), ставлення князя до жінки може бути прикладом і для сучасників. Але чому ж у народній творчості Ігор — князь без воєнної удачі, що є найгіршим вироком для воїна? Спробуймо з’ясувати відповіді на ці питання, бо в них відчуваються перегуки з нашим часом.Ігор став великим київським князем після смерті Олега у 913 році (як пише Іпатіївський список «Повісті временних літ»). Щодо його походження, то «Повість» під роком 879 роком згадує, що Рюрик перед смертю передав княжіння Олегові. Літопис не говорить, коли народився Ігор, але вказує, що 903 року він одружився з Ольгою, а у 942 р. (тобто у досить літньому віці) у них народився син Святослав. Ці дати викликають роздуми... Михайло Грушевський у «Історії України-Руси» припускає, що Ігор міг стати великим київським князем значно пізніше, а між Олегом та Ігорем, можливо, правив іще якийсь князь, ім’я якого історія не зберегла. У 948-953 рр. Ігоря в живих вже не було, бо Константин Порфирородний у своєму трактаті «Про управління державою» пише про ці часи як про епоху Ольги і Святослава, сина Ігоря.За літописом, правив Ігор до 945 року, себто приблизно 33 роки. Після смерті Олега підкорені ним племена, зокрема древляни, уличі, відмовлялися коритися Києву і новому князеві. Перед Ігорем постала необхідність придушити ці тенденції, аби не допустити розпаду Русі. 914 року Ігор вирушив у похід на древлян.
