Жив собі Лис Микита. Хитрий-прехитрий. Ніяк його не могли впіймати, а він лише з того насміхався. А вже як виходив на полювання, ніколи з пустими руками не повертався. З того Лис став страшенно гордим. Ще й зазнався: став сперечатися з товаришами, що серед дня прямо з базару курку вкраде.
От і пішов. Отямившись трохи від людського ґвалту на базарі, Лис проскочив невпізнаним. Але раптом йому зустрілися собаки, які занюхали, хто він такий. Тікаючи, Микита вскочив у якийсь двір і заліз у діжку. В цій діжці стояла олійна синя фарба. Собаки не знайшли нещасного Лиса, і він зміг увечері тихенько вибратись і втекти в ліс.
Прокинувшись вранці, він дуже засмутився, бо був увесь укритий не то лускою, не то колючими ґулями. Але скоро заспокоївся, побачивши, як його злякався Вовк. Той бідний аж завив і почав тікати. Лис вирішив, що з цього можна виграти. Прийшовши на звірячий майдан, він сів на місце Ведмедя й оповів звірям, що його зліпив святий Миколай і назвав звіром Остромислом. А на землю пустив, щоб творити лад, судити по правді й не допускати кривди. Лис Микита був добрим царем, м’якосердним. Звірі були дуже раді, що в них є цар, хоч жили, як і раніше: хто був дужчий — той і кращий, хто слабіший — тому жилося гірше, хто що зловив — той те з’їв, а не зловив — то був голодний.
Минув рік, і звірі вирішили влаштувати бенкет. Всі почали співати. Лис на радощах теж підтягнув. І тут його впізнали. Звірі так розлютилися за те, що їх довго дурили, що розідрали Лиса на шматки. І зараз, коли хто залишиться одуреним і з того стає мудрішим, то говорить: "Я на нім пізнався, як на фарбованім Лисі".
«В одній спідниці, простоволоса, виглядала страшно. Очі налилися кров’ю з лютості та розпуки. В руках держала сокиру». (Палажка, мати Павлуся.)
«Їх стіжкуваті шапки і догори вовною обернені кожухи надавали їм такого страшного вигляду, що, дивлячись на них, кров замерзала в жилах». (Татари, що напали на вку.)
«…Був кремезний козак літ тридцяти. Одягнений у широчезні, як море, червоні штани, які підперізував широким шовковим поясом. На ногах добрі шкапові чоботи. Сорочка була подерта і замащена… Жилаві руки з п’ястуками, мов довбеньки. …Згинав залізні штаби, а коня підіймав поперед себе, мов барана». (Семен Непорадний, сторожовий козак.)
«Йому було вісімдесят літ зроду; та хоч було спочити старим костям у якому зимовику, він не давався старості і волочився з козаками, граючи на бандурі та розвеселяючи їх грою і співом. …Стріляв з рушниці так, що птиці під час льоту не промахнув. До того, він знав, як лічити рани зіллям…» (Січовий дід Панас.)
«Розплющив очі і побачив над собою високого чоловіка з люлькою в зубах. Чоловік був одягнений у подерту, брудну одежу і мав на голові татарську шапку. На ногах у нього були постоли, обв’язані мотузками. Лице чорне, пожовкле та розкуйовджена чорна борода. …Уся його зброя — довгий ніж за поясом». (Потурнак — харциз Карий.)
«Був веселий, і за це його всі полюбили. Девлет-Гірей наказав видати йому гарну одежу, і тепер годі було впізнати того обідраного невільника, кінського пастуха». (Павлусь.)
Беда приключилась, механика ждут.
С улыбкой во взгляде, не зная преград,
Он быстро наладит любой агрегат.
В пути тепловозам поломки грозят,
Они неприятны и ход тормозят.
Механикам умным поломки – пустяк.
Без крика и шума исправят и так.
Скажу без сомненья, без лишних прикрас:
Пути сообщенья не могут без вас!
Мы вас поздравляем, желая всегда
Успешно, не маясь, чинить поезда.
Вибач,що на російській((