Злам XVIII—-XIX ст. позначився появою нового літературного напряму — романтизму. Він приніс із собою і нового героя: мрійника, ідеаліста, що переживає тяжке розчарування, самотнього мандрівника, вигнанця. Романтичний герой здатен на глибокі почуття, душевні поривання, палкі пристрасті. Всі ці риси нового героя знайшли яскраве втілення у поезіях німецького романтика Г. Гейне.
Світову славу Г. Гейне принесла збірка «Книга пісень» (1827), до якої ввійшли вірші 1816—1827 pp. Вона складається з чотирьох циклів: «Страждання юності», «Ліричне інтермецо», «Повернення на батьківщину» та «Північне море», окремий підрозділ в останньому циклі склали вірші з «Подорожі на Гарц». Але це не було механічним об'єднанням створених раніше циклів. Поет так розмістив матеріал, шо вийшов продуманий, побудований за чітким планом твір про трагедію закоханого юнака, якому не відповіли взаємністю. Численні вірші збірки були навіяні нерозділеним коханням поета до кузини Амалії, а згодом до її молодшої сестри Терези. Під пером талановитого митця трагічна любовна історія вийшла далеко за біографічні межі і стала шедевром романтичної поезії.
Ліричний герой Гейне, переживаючи муки нерозділеного кохання, сприймає їх як найбільшу трагедію у світі. Без коханої, що покинула його, світ видається йому безрадісним, у ньому «троянди немов неживі», «фіалки такі мовчазні», пісня жайворонка у блакиті «гірко дзвенить», сонце — «холодне», земля — «пустельна» і «сіра, мов труна».
Сльози милої викликають у ліричного героя гострий душевний біль.
І я навколішки упав, На сльози ті дивився, Ті білі руки цілував І гірких сліз напився.
Найчастіше почуття несе йому лише «жуть-тугу навісну», що «палить душу й тіло».
Та з плином часу герой усвідомлює, що він переживає «стару, але вічно нову історію». Це усвідомлення дає змогу примиритися з життям. Страждання переходять у світлий смуток:
Вмирають люди, і роки Минають один за одним, Але не вмирає кохання, Що в серці живе моїм.
Ліричний герой Гейне тонко відчуває красу природи. Сили природи — його друзі. Він готовий взяти вітра посередником у своїх любовних зізнаннях:
Хотів би я в слово єдине Вмістити всю душу смутну, Віддать його вільному вітру — Нехай би одніс вдалину.
Нехай би печаль в отім слові До тебе моя попливла, Щоб ти її кожну хвилину Почути, кохана, могла.
Герой поезій Гейне завжди постає перед нами самотнім. Він споглядає небо, квіти, річку, веде з ними уявну розмову. А у вітальнях багатих будинків його оточує ненависне йому «порядне товариство»:
Білі глянцеві манжети, Чорні фраки і панчохи, Ніжна мова, поцілунки, — Ох, коли б їм серця трохи!
Серця в груди, і в те серце — і любові, і страждання. Ох, мене вбиває щебет Про фальшивий біль кохання.
із цього задушливого світу фальші герой рветься у гори. Тільки там, серед незайманої вільної природи, він відчуває себе у рідній ст.ихії, там «зітхають вільно груди».
У третьому циклі «Книги пісень» Гейне використовує традиційний для романтиків мотив подорожі. Змучений нерозділеним коханням, герой шукає забуття та втіхи в мандрах. Його ваблять рейнські простори, казкові пейзажі, прості люди. Повернувшись до рідного міста, де колись уперше покохав, герой дивиться на все по-новому.
Ніч тиха, eq вулиці в сні спочивають, Колись моя люба в цій хаті жила. Її вже немає, її тут не знають, Оселя ж лишилася та, що й була.
Юнацькі страждання для героя багато важать як спогади про юність. Вони ж налаштовують його на роздуми про плинність часу, зміст життя та його одвічні закони.
«Книга пісень» Г. Гейне — визначне явище не лише в німецькій, а й у світовій літературі. В ній поет виступає співцем краси людських почуттів. Невеличкі за розміром поезії з «Книги пісень» надзвичайно глибокі за змістом, образні й мелодійні. Саме це й привертає до них увагу читачів, змушує співпереживати ліричному герою Гейне
От і прийшла зима в наш двір. Відразу ж вся місцевість виявилася покритої більшим сніжним покривом, а діти потягнулися на вулицю. Санки, ігри в сніжки, снеговики, веселий настрій - все це тепер можна гати в кожному дворі. Зима в багатьох людей викликає почуття радості й щирого щастя, адже це період відпочинку, осмислення, жвавості, а також активних сезонних ігор.
З найдавніших часів наш народ обожнює грати в сніжки. Ця активна гра крім веселощів, радості й азарту сприяють також і фізичному розвитку людей, адже фактично під час ігор у сніжки дитині доводиться активно рухатися, ухилятися від сніжків, що летять, і тренувати власну влучність. Користь у фізичному розвитку для дітей і отроків, що вони виносять під час гри в сніжки, помічали ще й у старі часи. І багато в чому ця гра зв'язує безліч поколінь нашого народу.
Не менш розповсюдженою розвагою є санки. Носитися зі сніжних і крижаних гірок долілиць - це, звичайно, небезпечно. Однак дана гра також робить і свій позитивний вплив на людину. Дитина й підліток учиться керувати процесом руху, у нього виробляється сміливість, рішучість, координація руху. І все це в сполученні з радістю, веселощами, азартом.
У багатьох людей зима асоціюється зі снеговиками. Справді, коли випадає сніг, практично в кожному дворі оголошується свій снеговик. Це стара традиція, що живе в крові в кожної дитини. Це творчість, що сполучена з веселощами й радістю і йде від самого серця.
Так що порадіємо приходу зими й новорічного настрою! Це час щастя, веселощі й осмислення пройденого шляху. Ну й новорічних свят, звичайно!
Главные герои - Остап и Соломия - являются типичными тогдашними украинцами, тем не менее имеют и яркие индивидуальные психологические черты. Автор изображает персонажей с многих сторон: раскрывает психологию своих героев, их отношение к жизни, стремление и ценности. Остап и Соломия - яркие, многогранные, глубокие образы украинской литературы.
Остап и Соломия любят землю и работу на земле, тем не менее они хотят работать на себя, на свое будущее, пусть и тяжело работать. Крепостничество делает невозможным счастливое существование человека, ведь оно антигуманное за своей сутью. Оба героя ненавидят крепостной порядок, он неприемлем для них своей у