Яка сторінка історії україни відображена в пролозі оповідання дорогою ціною м коцюбинського чому соломія покинула рідну домівку й подалася разом з остапом шукати краої долі ? поясніть у чому полягає краса стосунків між остапом і соломією
Оповідання М. Коцюбинського «Дорогою ціною», за А. Єнсеном, — класичний твір, перлина української белетристики. Основні події, що відбуваються з головними героями, укладаються в кілька тижнів, але за змістом твір охоплює великий історичний відрізок часу. Проникнути в історію українського народу, її славетні і трагічні сторінки допомагає пролог до оповідання.
Уже перше речення твору: «Діялося се в тридцятих роках минулого століття», — налаштовує читачів на те, що розповідь ітиме про давно минулі події. М. Коцюбинський згадує у пролозі і про Задунайську Січ, і про Коліївщину, і про повстання гайдамаків. Історичний зміст закладено в реченні: «Ще недавно, вмившись в Умані власною кров'ю і накидавши в Кодні стіжок гайдамацьких голів, пап смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий інвентар — хлопа». Тут автор згадує селянське повстання 1768 року, відоме в історії під назвою Коліївщини, і місто Умань, в якому гайдамаки помстилися панам за всі народні кривди. Після придушення повстання польська шляхта жорстоко розправилася з його учасниками. У містечку Кодні, недалеко від Житомира, шляхта стратила три тисячі повстанців, скидаючи в яму відрубані катом голови так, що з них виріс стіжок.
Пише М. Коцюбинський у пролозі про віковічну боротьбу двох станів — панського й мужичого, яка ніколи не закінчувалась. Своїм твором автор прославляє високий бунтарський дух українського народу, який ніколи не хотів бути робочою худобою для панів і був готовий дорогою ціною заплатити за волю.
З прологу дізнаємося про ліквідацію Задунайської Січі, про втечу на вільні бессарабські степи українців та про жорстоке переслідування втікачів. «На вільних землях зорганізовані були на втікачів лови, справжні облави, як на вовка або ведмедя. По всій Бессарабії ганяли дозорці, вистежуючи скрізь по ровах, стогах сіна, комишах болотяних річок збіджених, змордованих людей», — пише Коцюбинський. А на кордонах скрізь були виставлені пікети, за кожного спійманого прибережні козаки діставали плату. А спійманого чекала лиха доля: рекрутство, заслання в Сибір, катування або повернення до пана. Та все ж українське селянство волелюбне, воно «...ще не заплісніло в неволі, не втратило ще живої душі», мріяло про волю. І ця мрія кликала до дій, до втечі в ті місця, де, як написав М. Коцюбинський у пролозі, «...хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок».
1. ішов справді парубок. на перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі оце й уся врода. таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою 2.на самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. з-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті. 3.а й дитина ж то вийшла — на славу! повновиде, чорняве, головате, тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла чіпка, як його звали, — не такий, ні! оце, було, мотря чи оришка скаже: «подай, чіпко, води! », або — ножа, або — » то він і почне: «а де ж воно лежить, чи стоїть? » отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом 4. виродок іде! — кричить, забачивши здалека чіпку, білоголовий хлопчик. — запорток! — підхопить другий. — ходім до нього! 5. такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою. глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху. 6. закипіла в чіпки у руках робота. найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — як щітка! у косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна. є чим овечок узиму годувати. настала жнива — місячної ночі жне. розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав! дивуються люди, що чіпка до хазяйства такий удатний! а чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город . скоту нема. продав чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.
Максим ґудзь — це ще один яскравий тип трагічної особистості, «пропащої сили». у дитинстві та юності мав лицарські задатки, прагнув волі, свободи, і, якби не було зруйновано запорозьку січ, став би чи не першим в ній. привабливо, із симпатією письменник змальовує максима в молодості. він був щедро обдарований, відважний, кмітливий, розумний. свою волелюбну та круту вдачу успадкував від діда. дід його, запорозький козак мирон ґудзь, вклав у серце онукові думки про волю і людську справедливість. душа максима рвалася до енергійного діла, на широкий простір. у його крові кипіла воля, прищеплена його славним козацьким родом. але замість сили і відваги у його серці оселилось зло: у бійці максим міг скалічити товариша, пустив покритками кількох дівчат, а згодом почав красти і пиячити» аж доки не став отаманом банди. безумовно, негативний відбиток наклало на його вдачу перебування в москалях. максим страждав від безглуздої служби-муштри. коли йому потрапила до рук «граматка», самотужки опанував азбуку і навчився по церковних книжках читати. горілка, до якої максим звик, вимагала грошей, і він не соромиться грабувати людей, оббирати солдатів. на прикладі життя максима панас мирний показав, як служба в царській армії нівечить людські душі. всякими максим збагачується і повертається в село через тридцять років з грошима та «заслугами», з жінкою та донькою. в пісках він звив злодійське гніздо, став ватажком зграї злочинців, до складу якої входив і чщка. так вольова, порядна людини перетворилась на вбивцю. максимів хутір стає пристановищем грабіжників. морально зіпсований солдатчиною, максим живе єдиною пристрастю — збагаченням. про людську подобу нагадувала лише любов максима до доньки.
Уже перше речення твору: «Діялося се в тридцятих роках минулого століття», — налаштовує читачів на те, що розповідь ітиме про давно минулі події. М. Коцюбинський згадує у пролозі і про Задунайську Січ, і про Коліївщину, і про повстання гайдамаків. Історичний зміст закладено в реченні: «Ще недавно, вмившись в Умані власною кров'ю і накидавши в Кодні стіжок гайдамацьких голів, пап смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий інвентар — хлопа». Тут автор згадує селянське повстання 1768 року, відоме в історії під назвою Коліївщини, і місто Умань, в якому гайдамаки помстилися панам за всі народні кривди. Після придушення повстання польська шляхта жорстоко розправилася з його учасниками. У містечку Кодні, недалеко від Житомира, шляхта стратила три тисячі повстанців, скидаючи в яму відрубані катом голови так, що з них виріс стіжок.
Пише М. Коцюбинський у пролозі про віковічну боротьбу двох станів — панського й мужичого, яка ніколи не закінчувалась. Своїм твором автор прославляє високий бунтарський дух українського народу, який ніколи не хотів бути робочою худобою для панів і був готовий дорогою ціною заплатити за волю.
З прологу дізнаємося про ліквідацію Задунайської Січі, про втечу на вільні бессарабські степи українців та про жорстоке переслідування втікачів. «На вільних землях зорганізовані були на втікачів лови, справжні облави, як на вовка або ведмедя. По всій Бессарабії ганяли дозорці, вистежуючи скрізь по ровах, стогах сіна, комишах болотяних річок збіджених, змордованих людей», — пише Коцюбинський. А на кордонах скрізь були виставлені пікети, за кожного спійманого прибережні козаки діставали плату. А спійманого чекала лиха доля: рекрутство, заслання в Сибір, катування або повернення до пана. Та все ж українське селянство волелюбне, воно «...ще не заплісніло в неволі, не втратило ще живої душі», мріяло про волю. І ця мрія кликала до дій, до втечі в ті місця, де, як написав М. Коцюбинський у пролозі, «...хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок».