Пізня весна
Цього року весна запізнилася. Уже так хотілося тепла, а сонячні промінці, хоч і виглядали з-за хмарок, та все ж не поспішали дарувати свої лагідні обійми. Лежав сніг. У березні ще були морози. Того ранку я йшов до школи повз озеро, вкрите кригою. Вітер проймав наскрізь, аж зводило зуби. У школі хлопці повідомили, що біля озера сіла велика зграя лелек, які повернулися з вирію. Всі зраділи і вирішили, що після уроків побіжимо туди. І ось, лиш пролунав дзвоник з останнього уроку, ціла юрба дітлахів зібралася біля школи. Ми наввипередки бігли до озера. Кожен намагався бігти швидше, щоб першим побачити птахів, які обов’язково повинні принести весну. Прибігши, побачили знесилених птахів, що топталися на березі, сподіваючись знайти хоч якусь їжу.
Минали дні. Птахам нічого було їсти, і вони почали гинути. Тоді мешканці села вирішили до нещасним. Люди підгодовували їх, приносячи на берег їжу. І дорослі, й малі несли все, що могли їсти лелеки. Хто зерно, хто хліб... Більшість чорногузів наші односельці врятували.
Птахи, відпочивши, полетіли до своїх домівок, на старі гнізда.
Ø Визначити структуру тексту. На які частини можна його поділити? Який сюжет цього тексту?
ІV. Опрацювання пам’ятки до складання твору-оповідання
План:
1. Березневі морози.
2. Повернення з вирію лелек.
3. Пташиний голод.
4. Порятунок чорногузів.
5. Повернення птахів до своїх домівок.
Тема протистояння добра і зла не нова в літературі. Але всі твори тьмяніють перед українською трагедією в новелі Миколи Хвильового «Я (Романтика)».
Микола Хвильовий починає свій твір із ліричного зачину, в якому постає образ матері: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест то йде Марія». Цей образ приходить до стомленого від крові і смертей сина як спогад, як марення. «Моя мати — наївність, тиха зажура і добрість безмежна… І мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним образом». Син тільки на одну мить полинув спогадами у дитинство, у юність, де «дзвеніли росяні ранки і падали перламутри», де «шелестять вечори біля тополь».
Добром і лагідністю віє від спогадів героя про матір, яка жаліє свого сина, що зовсім замучив себе у нескінчених походах-битвах «Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди…». Та здалеку насувається гроза: «там, за дорогами сизого бору, спалахують блискавиці, накипають і піняться гори». Син бачить «в її очах дві хрустальнії росинки», чує, як «мати каже, що вона поливала м’яту, і м’ята вмирає в тузі» — відлітають спогади, зникає з-перед очей образ матері. У фантастичному польоті розстріляного шляхтича засідає «чорний трибунал комуни».
Хвильовий не просто грубо і зримо розвіює спогади героя, не механічно протиставляє світле і темне, а тонко і вмотивовано досліджує психологію Добра і Зла, які живуть у душі героя. Письменник показує жорстоку боротьбу між половинками роздвоєної особистості фанатика революції, який свідомо і послідовні глушить у собі Добро, керуючись ненавистю, служить Злу. Він, як заклинання, промовляє: «Я — чекіст, але я і людина», намагається передусім собі довести, що він не бандит, що його покликала революція захищати бідних, знедолених, чинити справедливість. Але чому ж тоді «з кожного закутка дивиться справжня і воістину жахлива смерть»? Чому прості люди, обивателі говорять: «Тут засідає идизм»?
Душа героя розривається між двома началами. З одного боку — мати, з другого — ідея вірності революції. Перемагає остання. В ім’я «світлого майбутнього» твориться зло, бо «єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни» може проходити через долі простих людей, через жертви, кров і сльози. Це була дійсність: справжня життєва дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як смерть». Ось чому у фанатичній відданості революції син має стріляти в матір: «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері і притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на і кроню».
Все, кінець! Боротьба Добра і Зла закінчилась абсолютною перемогою! Ніякої фантазії не вистачить на те, щоб додумати подальше життя цього романтика, який перестав бути людиною, адже в грудях він мав уже не розколоте, а поросле шерстю серце вовкулаки.