Той молодий чоловік мав старшого брата. Як блудний син повертався додому, старший працював у полі. Почувши святкування учти, запитав: що відбувається? Відповіли йому: твій брат повернувся додому, і тому батько справив велику учту. Як це? Повернувся отой негідник, який утік із батьківського дому? Старший брат почав злитися і заздрити. Ісус розповідає нам, що хоча один лиш хлопець був далеко від дому, то обидва були далекі від отця. Один був далеко від нього фізично, а інший, хоча тілом був близько, не цінував того, що зробив отець. Обидва були далеко від отця, обидва потребували покути, обидва мусіли набути досвіду смирення. І той, і той біля підніжжя хреста мали сказати: я грішник!
Головна героїня поеми — Ганна. Покинувши дитину, вже через рік, змінивши ім'я, прийшла на хутір проситися в найми. Материнське серце щеміло від болю за втраченою дитиною, тривожили думки, не давали спокою зраненій душі: "Чи живий синочок, чи здоровий, чи добре йому в тих людей на хуторі, чи може кривдять його?" Портрет наймички, її скромність, людяність, гідність матері — все це гармонійно поєднується в образі героїні поеми. Ганна все перемогла, щоб бути біля свого сина, ще не відаючи, яка це несказанна мука: бути матір'ю, але не мати змоги впродовж років почути з вуст рідного сина оте наймиліше для неї слово: мамо, нене, матусю рідна. Це пекельні муки.
Любов до дитини у неї така велика, що закриває перед нею весь світ, заставляє забути про себе, віддати все своє життя на користь своєї дитини:
А прийде вечір, настане ніч,
Ганна, як ніхто не бачить,
Свою долю проклинає,
Тяжко, важко плаче.
Ганна працьовита і скромна. Вона поважає старих і уважно ставиться до невістки Катерини, до онуків — Яринки і Карпа.
Ніхто до Т. Шевченка в українській літературі не створив таких хвилюючих образів жінок. Поет поставив Ганну на вершину страждань (страшно боялася вмерти, не дочекавшись повернення Марка з Дону —з чумакування), і на вершину радості, коли вперше вже дорослому синові відкрила велику таємницю свого життя: "Я не Ганна, не наймичка. Я... я — твоя мати".
Такий фінал змушує нас схилитись у шані перед силою духу жінки, перед величчю найвищої з усіх любовей — материнської.
Найбільша заслуга Великого Кобзаря не з тому, що він показав знівечену жіночу долю, а в тому, що підніс жінку на найвищий п'єдестал чистоти, глибини і вірності почуттів, моральної краси і материнської величі.