Й змітає на своєму шляху все нестійке, усяку лушпайку. Пройдуть роки. Дивишся, а молодість уже за. Сили розтрачені на дрібниці. А повернути упущене важко. Якось я зустрів один знайомого юнака. Він давно покинув школу. Зайнявся було музикою, без особливого полювання. І теж кинув. Зараз він серйозно захоплений механікою. А знань немає. Утворення теж немає. Треба надолужувати. І йому здається, що все загублено безповоротно. Хто ж у всім цьому винуватий? Чому якась частина нашої молоді, що распрощались із дитинством і не вступило ще в пору юності, не вбрала в себе духу нашого незвичайного часу? Як ви самі, підлітки, про це думаєте?! Але ж з підлітків складаються покоління
Нудьгувати, коли навкруги стільки захоплюючої справи! Коли тебе чекають бібліотеки, школи, театри, університети, стадіони! Ми в роки нашої юності навіть мріяти про це не могли, так це було недосяжно. А якщо й вдавалося потрапити у вищу школу, уважали це за щастя, жили на власні, зароблені гроші й допомагали ще старим батькам. І скільком з нас так і не вдалося вибитися на дорогу
Я гадаю, сумнів без пошуків і досягнень завжди безплідно. Все це походить від відсутності віри в шляхетну мету життя, від нездатності до теперішньої дії. Такі доморослі Гамлети для нас не новина. Їх викривав у свій час ще Тургенєв. І недарма він так звеличив самовідданого, що беззавітно вірує в борг, правду й добро, завжди готового до боротьби за істину незрівнянного Ламанчского лицаря світлого образа Дій Кихота, цієї людини, як би осяяного сонцем півдня. Що ж виражає собою Дон Кихот? Насамперед, віру, відповідав Тургенєв. Віру у вічне, непорушне, в істину, що нелегко дається, вимагає служіння й жертв. Дон Кихот, цей романтик, весь проникнуть відданістю ідеалу. Він і життя^-те свою цінує остільки, оскільки вона може служити засобом для торжества справедливості на землі. Він весь живе для інших, для винищування зла й ворожих сил – велетнів; і різних злих чарівників і пригноблювачів. І вірить у свої сили. Тому він безстрашний. Смиренний серцем, він духом великий і сміливий. Його віра й воля непохитні. Він знає, у чому його справа й навіщо він живе на землі. А це головне – знання. Так говорив об Дон Кихоте Тургенєв
До вірша Шевченка "Мені однаково...". Там є слова "Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… " Слова Пахльовської розумію, як риторичне запитання. Суть його в тому, що через політичну вигоду, масштаби катастрофи у Чорнобилі замовчувались, не було прийнято належних заходів щодо ліквідації. Через це постраждав весь народ: переселенці з зон катастрофи, хворі, загиблі, здоров'я усієї нації і наш генофонд. Питання полягає в тому, чому ми не змогли тоді прокинутись, щось зробити, відстояти своє майбутнє, а не розплачуватись тепер за наслідки.
Марічка Гутенюк — кохана Івана. Познайомилася з Іваном ще з малечку. Поетична душа, складає і співає пісні, в той час як Іван грає на флоярі. Передчуває, що щасливо жити їм разом не судилося. Згодом, коли Іван пішов в найми, гине в Черемоші під час повені. Цитатна характеристика : Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:
— Нічьо... В мене є другі... май ліпші».
«Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись»
«Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флоярі. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки»
«Марічка обзивалась на груфлояри, як самичка до дикого голуба,— співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'явились — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах... Марічка і сама вміла складати пісні».
«Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу річку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков — тому бачить Іванко... Тільки співати залишу».
Нудьгувати, коли навкруги стільки захоплюючої справи! Коли тебе чекають бібліотеки, школи, театри, університети, стадіони! Ми в роки нашої юності навіть мріяти про це не могли, так це було недосяжно. А якщо й вдавалося потрапити у вищу школу, уважали це за щастя, жили на власні, зароблені гроші й допомагали ще старим батькам. І скільком з нас так і не вдалося вибитися на дорогу
Я гадаю, сумнів без пошуків і досягнень завжди безплідно. Все це походить від відсутності віри в шляхетну мету життя, від нездатності до теперішньої дії. Такі доморослі Гамлети для нас не новина. Їх викривав у свій час ще Тургенєв. І недарма він так звеличив самовідданого, що беззавітно вірує в борг, правду й добро, завжди готового до боротьби за істину незрівнянного Ламанчского лицаря світлого образа Дій Кихота, цієї людини, як би осяяного сонцем півдня. Що ж виражає собою Дон Кихот? Насамперед, віру, відповідав Тургенєв. Віру у вічне, непорушне, в істину, що нелегко дається, вимагає служіння й жертв. Дон Кихот, цей романтик, весь проникнуть відданістю ідеалу. Він і життя^-те свою цінує остільки, оскільки вона може служити засобом для торжества справедливості на землі. Він весь живе для інших, для винищування зла й ворожих сил – велетнів; і різних злих чарівників і пригноблювачів. І вірить у свої сили. Тому він безстрашний. Смиренний серцем, він духом великий і сміливий. Його віра й воля непохитні. Він знає, у чому його справа й навіщо він живе на землі. А це головне – знання. Так говорив об Дон Кихоте Тургенєв