Життя — безмежне небо, на якому щомиті то спалахують, то гаснуть зірками людські долі. Одні з них тьмяно блимають, а інші яскраво горять, ведучи за собою мільйони, освітлюючи їм шлях та вказуючи дорогу. Такою яскравою зіркою в нашій історії та літературі є геніальний пророк, майстер художнього слова, співець правди Тарас Шевченко.Цими весняними днями вся Україна, кожен — від сходу до заходу, з півдня до півночі — святкує день народження дорогої кожному українцю людини — Великого Кобзаря. Адже від свого народження 9 березня 1814 р. в убогій кріпацькій хаті села Моринці Звенигородського повіту на Київщині він об’єднав в собі генетично всю Україну, бо його мати Катерина Бойко вела свій родовід від карпатських бойків, а батько Григорій Шевченко був представником сходу.Чи могли уявити його батьки, ким він стане для свого народу, літератури, мистецтва? Григорій Шевченко не залишив сину Тарасу спадщини, бо, мабуть, на якомусь інтуїтивному рівні відчував, що йому судилася зовсім інша, ніж в його братів та сестер, доля.А доля… У своєму «Кобзарі» Тарас Шевченко вживає це містичне слово аж… 175 разів. І лише декілька разів «недоля». Доля приготувала Шевченку важкі життєві випробування і славу, тільки не прижиттєву, а після смерті…В нашій славній історії ще не було людини, котра вчинила б такий неосяжний вплив на уми і серця своїх співвітчизників. Тарас Григорович не був політиком, та на його ідеях сформувались і зросли чимало громадських організацій і партій.Він не був полководцем, але його слово змобілізувало сотні полків, дивізій, цілі армії, підняло на збройну боротьбу мільйони українців, здобуло не одну визначну перемогу на полі бою.Він не був дипломатом, проте широта його поглядів, внесок у світову літературу та мистецтво, а головне — ідеї загальнолюдських братерства та любові, що базувались на християнських чеснотах, здобули для України та українців належне визнання та пошану серед світової спільноти.Він не був проповідником, та гарячими віршами-молитвами й дитячою відданістю Творцеві славив Бога.Він не народився пророком і зовсім не прагнув ним бути, але за велінням долі став ним і вивів свій народ з «єгипетської» неволі, хоча сам так і не побачив землі обіцяної.Тарас Шевченко прожив дуже мало — лише 47 років. З них 34 роки провів у неволі: 24 роки — у ярмі кріпацтва і понад 10 років — у найжорстокіших умовах заслання. А решту — 13 «вільних» років — перебував під невсипущим наглядом жандармів. Попри це, Шевченко передусім піклувався про свій гнаний народ, про свою безталанну країну.Уже для багатьох поколінь українців — і не тільки — Тарас Шевченко означає так багато, що мимоволі виникає ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, що він завжди з нами і в наших серцях. Та це далеко не так. Шевченко як явище велике й вічне — невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відгукуючись на нові думи й біль… Він росте й розвивається в часі, в історії, а нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка.Твори Кобзаря — українське Святе Письмо, збережене, попри всі негаразди і проблеми існування. Якимсь містичним чином його рядки нині для багатьох можуть слугувати закликом до бою, молитвою за живих і загиблих та надією на день прийдешній. Його читають з піднесенням і хвилюванням. Кожне слово, кожен рядок ніби щойно написаний. Певна річ, що немає загального розуміння його творчості, як і немає повного розуміння й інших геніальних речей у цьому світі. Але той, хто справді осягне творчість Кобзаря, вже не зможе не визнати його геніальності. Важко виділити щось одне, що мені найбільше подобається з творів Шевченка. Скільки б не читала, щоразу знову і знову затягує, і тільки дивуєшся, наскільки все актуальне, що не читай. Його слова здаються криком душі самої України.
Наближається Новий рік - найвеселіше, самий добрий і найулюбленіше свято лісових мешканців. Сорока вже давно облетіла всіх звірів, нагадуючи їм про свято. Але вони і самі почали до нього готуватися. Ось бельчиха вчить своїх дітей вітатися з почесними гостями. Вона чемно киває головою і махає хвостом. Білченята важливо повторюють за нею, але у них виходить незграбно і смішно. А ось косою. Він готує подарунки, радіючи, що Дід Мороз доручив йому таку важливу справу.
А це що за замет? Він ще й рухається! Та це ж білий ведмідь, один із заморських гостей. Ведмідь прийшов раніше, боячись запізнитися через свою незграбність. А тут його місцеві родичі зачісують до Нового року ведмежат. Вони прокинулися від сплячки тільки до свята. Як тільки він закінчиться, ведмеді сховаються в свій барліг - досипати. У передсвяткових клопотах час проходить швидко. Ось великий лось вдарив три рази в барабан, скликаючи всіх на Святкову галявину. На галявині стоїть найкрасивіша ялинка Великого лісу. Ніколи ще ялинка не була така красива, як у цьому році. На ній висять золоті шишки і горіхи, смачні цукерки і пряники. А на вершині велика червона зірка. Прикрашали її птахи, і тепер вони розсілися на лапах святкового дерева і співають новорічні пісні. Звірі завели веселий хоровод навколо красуні ялинки.
В цей день образи прощалися, вороги ставали друзями, тому сова і миша водили хоровод поруч, лисиця розмовляла з тетеревом, а білченята каталися на вовка. Вони вже встигли забути все, чому вчила їх сьогодні мама-бельчиха, і махали лапками, вітаючи гостей. На галявині були й заморські гості: кенгуру, зебри, незграбні тюлені, миленькі коали, мавпи, папуги і навіть цар звірів - лев. Були всі, крім зайця. Ведмідь першим помітив, що його немає, і вже зібрався піти додому до косому, як раптом усі замовкли.
Вдалині почувся дзвін срібних дзвіночків. Він все посилювався, на галявину влетіла трійка коней з срібними копитами, а в санях сиділи Дід Мороз і заєць. Заєць важливо притримував мішок з подарунками. Вони спустилися з саней. Тут Дід Мороз вдарив своєю палицею три рази про землю і все навколо засяяло. Заіскрилися сніжинки, шишки і горіхи на ялинці, запалилася зірка на її вершині. Дід Мороз почав роздавати подарунки присутніх. Кожен отримав те, про що мріяв. Радості не було меж. Отримавши подарунки, звірі почали танцювати від радості. Ось танцює білий ведмідь, і хто скаже, що він неповороткий? Танцював і сам Дід Мороз. Лісові жителі дякували його за чудові подарунки і за веселе свято. А наші знайомі білченята вже каталися на конях з срібними копитами. Їм було весело, вони раділи з того, що каталися на конях Діда Мороза. Але коли Дідусь зібрався в інший ліс, білченята засумували. Тоді Дід Мороз пообіцяв їх взяти з собою в наступному році.
Наближався ранок. Гості стали розходитися. Від їх бенкету не залишилося нічого, крім гарячих сніжинок. І коли ти, мій друг, побачиш блискучі сніжинки, знай, що їх запалив Дід Мороз для лісових мешканців.
У Тараса Шевченка була доля одна не з легких , але він впорався й став для нас великим Кобзарем. У бідного Тарасика мати померла перша у 1823 році , а батько через два роки. Коли помер батько то мачуха його вигнала.Ставша служником пана Енгельгардта , Тарас переїхав до Петербурга там він познайомився з художником І.Сошенком. завдяки йому хлопець вийшов до передової інтелегенції й на мою думку це йому до його викупили з кріпацтва. Я гадаю , що на честь цього великого треба влаштовувати вечори де будуть проходити розповіді про минуле та тяжке поета та художника.
