Ми живемо на четвертому поверсі. Вікна нашої квартири виходять у двір, що густо засаджений тополями. Більшість тополь старі, посаджені після війни. Усім гарні ці тополі, але на початку літа вони завдають багато незручностей. Пух від них проникає навіть до кімнати, залітає в під’їзди, а земля немов пухнатим снігом покривається. Ми з хлопчиками любимо підносити запалений сірник до білих пухнатих острівців з тополиного пуху гати, як вогненні змійки, злегка потріскуючи, пожирають білизну. Одна тополя торкалася гілками вікна моєї кімнати. Примітна вона була тим, що на її стовбурі багато років знаходилася шпаківня. Дерево росло, і разом з ним вона піднімалася угору, немов кабіна ліфта. Пройшли роки, і шпаківня виявилася на рівні вікна моєї кімнати. Я бачив, як будиночок заселяли шпаки, як вони сварилися, я знав, коли вони відлітали, а взимку в їхнє житло нерідко залітали горобці. Може, їх туди вабила цікавість — хотілося довідатися, які, мов, шпаки. А може, горобців заганяла в дерев’яний будиночок холоднеча. Як би там не було, але й узимку, і влітку тополя слугувала притулком різним птахам. На її товстих гілках поважно сиділи ворони, а голуби так воркотали ранками, що не давали спати. Ця тополя була немов членом нашої родини. Відкриєш вікно — її подих проникає до кімнати; улітку її пух забивається в різні куточки квартири. А восени жовте листя засипало підвіконня, його ми знаходили і під шифоньєром, і під письмовим столом. Прокидаючись, я казав тополі: «Доброго ранку!», бажав спокійної ночі. Словом, ми дружили.
Але час невблаганно руйнував дерево: обсипалася кора, після сильного вітру одна з товстих гілок обломилася і з гуркотом упала на землю. Багато гілок навесні вже не покривалися листям. І ось одного разу у двір приїхала бригада робітників, які спиляли дерево. Здавалося, ми осиротіли. Перед вікном утворилася порожнеча, кімната стала незвично світлою, але в ній мені було незатишно, я почував себе самотнім, хоча всі мої домашні знаходилися поруч.
Я зі смутком згадував пташиний будиночок напроти мого вікна, його мешканців, що уже ніколи в ньому не оселяться. Від шпаківні залишилися одні уламки, які незабаром забрали разом зі спиляним деревом.
На сімейній раді ми вирішили зробити шпаківню і прикріпити її до тополі, що набирає силу, недалеко від нашого під’їзду.
«Цікаво, за скільки років підніметься шпаківня до рівня нашого поверху?» — цікавлюся я в тата. «Побачимо, — каже він. — У дерев, як і в людей, свій вік. Наше життя важко уявити без зелених друзів».
Доля не була поблажливою до неї. Захворівши в дитинстві, поетеса змушена була все життя долати тяжку недугу, вести, за її словами, "тридцятилітню війну" з хворобою. Коротким було її життя — лише 42 роки прожила вона. Не судилося їй особистого щастя, палкого взаємного кохання, щастя материнства. Не стала, як мріяла, піаністкою, знівечена хворобою рука не слухалася, але за всі страждання і втрати Леся Українка була обдарована Богом великим поетичним талантом, який вона віддала Україні, своєму народові. Найпершою, найвірнішою і найглибшою любов'ю Лесі Українки була її рідна земля — Україна. І той куточок України, де вона народилася, де пройшло її дитинство, — Волинь, Поділля.
Леся Українка змушена була часто подорожувати. Як перелітні птахи, відчувши наближення зими, збираються у вирій, так і вона, змучена нападами хвороби, покидала Україну, спершу ненадовго, а потім усе частіше й частіше. Наприкінці життя оселилася в Грузії, приїжджаючи в Україну лише в гості. Але де б не була поетеса, — думками вона завжди линула в Україну. Про це — численні її поезії, згадки про милу рідну країну з її чудовими краєвидами — розкішними правічними лісами, голубими озерами — навіяв дим, шо увірвався у відчинене вікно вагона, коли поетеса подорожувала до Італії. Дим чужини був гіркий, чадний. А як солодко пахнув він удома — дим багаття, домашнього вогнища.
Із захопленням оспівала Леся Українка прекрасну рідну землю у вірші "Красо України, Подолля..." Але поетеса ніколи не була співцем "чистої природи". Вона всюди бачила людину — з її горем і радістю, стражданням і надіями.
Вона, в першу чергу, була поетом-громадянином і свій обов'язок вбачала у служінні інтересам народу. Про роль митця в суспільстві, про завдання поезії — вірш "Слово, чому ти не твердая криця". її поетичне слово — то "меч", "іскриста зброя", що буде "здіймати голови з плеч" ворогів народу.
Вірш "Contra spem spero", написаний ще юною поетесою під час особливо важкого загострення хвороби, вражає силою духу, щирістю, любов'ю до життя, мужністю:
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Глибоко, як особисту трагедію, поетеса переживала підневільне становище рідного народу, його безправність.
У драматичній поемі "Бояриня" Леся Українка розповідає про події, які відбувалися в часи Руїни. Душа героїні драми Оксани, як і душа самої поетеси, невимовно страждає, бачачи, як рідний народ поневіряється в кайданах неволі, безправ'я.
Лебединою піснею Лесі Українки називають драматичну поему "Лісова пісня". Драма ця — філософські роздуми про красу людських почуттів, згубність духовного гноблення, про вічну боротьбу добра і зла, красивого й потворного, мрії й буденності. Саме в цьому творі Леся Українка устами Мавки пророчо сказала про себе:
Я жива.
Я вічно буду жити.