Виникнення театру пов’язане
з формуванням принципово нових взаємин між тими двома типами пове-
дінки – грою та ритуалом, які властиві не лише людині, а й цілому живо-
му світові. Коли ритуал передбачає відтворення дій за наявними наочними
взірцями, то в грі витворюються, з одного боку, системи умовностей, неза-
лежні від конкретних взірців, а з другого – пошукові схеми, що дозволяють
відкривати нові можливості для діяння. Проте саме після того, як гра стає
знаряддям експериментального дослідження світу, його випробуванням, з неї
починають розвиватися зародкові форми театрального мистецтва як необхід-
ної противаги для незмінно відтворюваної ритуалістики. Ці ігрові видовищні
елементи формуються в надрах самих обрядів, закладаючи в них внутрішню
суперечливість, як рушії подальшого розвитку та виокремлення театральних
видовищ як самостійних форм творчості.
Гра як розвага, сакральне дійство б осмислення світу, наслідування
людьми один одного, тварин чи навіть природних явищ, схильність до від-
творення в жестах і мові побаченого і відчутого – усе це властиве суспільству
на всіх етапах його розвитку. В Україні також з давніх-давен зберігалися те-
атральні елементи в народних обрядах та іграх, синтетично поєднаних з піс-
нею і танцем.
Однак початок театру можна пов’язувати не з обрядом і не з будь-якою
грою взагалі, а тільки з естетичною функцією обрядового дійства, з драма-
тичною грою, тими елементами обряду, видами ігор, у яких наявне образно-
художнє відтворення діяльності людини, стосунків між людьми1
.
Виникнення театру пов’язане
з формуванням принципово нових взаємин між тими двома типами пове-
дінки – грою та ритуалом, які властиві не лише людині, а й цілому живо-
му світові. Коли ритуал передбачає відтворення дій за наявними наочними
взірцями, то в грі витворюються, з одного боку, системи умовностей, неза-
лежні від конкретних взірців, а з другого – пошукові схеми, що дозволяють
відкривати нові можливості для діяння. Проте саме після того, як гра стає
знаряддям експериментального дослідження світу, його випробуванням, з неї
починають розвиватися зародкові форми театрального мистецтва як необхід-
ної противаги для незмінно відтворюваної ритуалістики. Ці ігрові видовищні
елементи формуються в надрах самих обрядів, закладаючи в них внутрішню
суперечливість, як рушії подальшого розвитку та виокремлення театральних
видовищ як самостійних форм творчості.
Гра як розвага, сакральне дійство б осмислення світу, наслідування
людьми один одного, тварин чи навіть природних явищ, схильність до від-
творення в жестах і мові побаченого і відчутого – усе це властиве суспільству
на всіх етапах його розвитку. В Україні також з давніх-давен зберігалися те-
атральні елементи в народних обрядах та іграх, синтетично поєднаних з піс-
нею і танцем.
Однак початок театру можна пов’язувати не з обрядом і не з будь-якою
грою взагалі, а тільки з естетичною функцією обрядового дійства, з драма-
тичною грою, тими елементами обряду, видами ігор, у яких наявне образно-
художнє відтворення діяльності людини, стосунків між людьми1
.
І сьогодні в серцях українських людей живуть пісні легендарної поетеси-співачки з Полтави Марусі Чурай, що ввійшла в нашу історію світлою, але водночас трагічною постаттю. Легенда про цю талановиту дівчину обросла такими життєвими подробицями, що їх сприймаємо як реальність. Про Марусю Чурай написано повісті, п’єси, поеми. Одним із найвідоміших творів про Марусю Чурай є роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай*.Цей твір зацікавлює та інтригує читача вже з перших рядків, адже починається він досить своєрідно — з кульмінації — суду над Марусею. Дівчину звинувачено у смерті Гриця, її коханого. Біль обпікає душу дівчини, бо вона невинна. Отруту вона приготувала для себе, а Гриць самохіть випив її. Дівчині боляче ще й від того, що вона не може зрозуміти, що сталося з її коханим, чому він змінився, чому зрадив. Марусине кохання виросло, як пісня, з повноти душі, тому важко їй простити зраду, тому й відмовляє вона Грицю, який повернувся до неї з каяттям і проханням стати його дружиною. Маруся вважає, що розтоптане зрадою кохання неможливо відродити. Для неї воно було єдине, священне:Моя любов сягала неба,А Гриць ходив ногами по землі...Маруся не промовила жодного слова виправдання на суді. Свою таємницю вона довіряє лише Сонцю:Не помста це була, не божевілля,Людина спроста ближнього не вб’є.Я не труїла. Те прокляте зілля Він випив сам. Воно було моє.Ці слова звучать як гімн коханню і вірності. Маруся не бореться за своє життя, але її поведінка на суді — це відстоювання людської гідності, справедливості. Тому в даному випадку є всі підстави говорити про «високу* трагедію. Так, образи Марусі і Гриця — трагічні, життєве кредо Марусі — чесність. Вона не скоро зрозуміє причину свого нещасливого кохання. Гриць же «народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому», він метався між двома світами — між піснями й лицарськими ідеалами Марусі та вишня- ківськими достатками й убогістю душі. Він не зміг зрозуміти злету Марусиної душі, повівся з нею жорстоко та егоїстично. Образ ГрицяБобренка надзвичайно складний і трагічний.Вінувесь, крімхібащо серця, поринув у міщанське багно, душа ж його рвалася до Марусиних пісень.Роман у віршах «Маруся Чурай* — це твір зрілого майстра. Це вершинна книга Ліни Костенко, яка в змалюванні образів романупроявила себе як тонкий психолог. Завдяки цьому твір вражає своєю психологічною навантаженістю.