Не так часто літературні твори викликають жваве обговорення серед моїх однолітків. А поезія Василя Голобородька викликала, якщо можна так сказати, справжній фурор. Перше, що спадає на думку, якщо виникає потреба схарактеризувати якось його творчість, — слово «дивно». Він пише дивні і неочікувані тексти. До того ж усе в його творах є дивним і неочікуваним. Дивує форма, вона близька до вільного, білого вірша — в ній простежується темп, але часто нема рими, іноді цей темп раптово змінюється, як змінюється музична тема. І образи в автора теж дуже неочікувані. Зелене волосся дощу, слова, якими ми мовчимо на самоті. Все це так незвично, але так захоплююче і цікаво.
Звичайні теми поет реалізує по-своєму. Наприклад, поезія про дощ. Мабуть, вірші про дощ писав кожен поет, навіть початківці завжди звертаються до цієї теми. Можливо, саме тому, коли бачиш у заголовку це слово, очікуєш чогось банального, звичного опису природи. Але в Голобородька дощ інакший. У його сприйнятті це зелене волосся, яке плете хмара, а в дощ вплетене все — і сам ліричний герой, і хата, і дерева. І коли дощ скінчиться, все зміниться (хтось набігається, хтось напасеться). А хтось повернеться в дім, що теплий, немов гніздо. Таке своєрідне бачення одразу характеризує автора як талановиту, незвичну людину. Він бачить світ по-своєму і пише по-своєму, зовсім не так, як писали до нього. І річка теж вплетена в дощ, немов дівоча стрічка, і дерева... Здається, ліричний герой бачить вищу єдність, гармонію світу. Дуже свіжим, новим здається цей текст.
Схоже враження справляє і текст «Ми йдемо». У цьому вірші автор звертається до однієї з традиційних тем української літератури. Мені чомусь навіть згадуються «Каменярі» Франка. Той самий вічний рух, вічний неспокій. Але «Ми йдемо» у Василя Голобородька — дуже оригінальний вірш. У його ритм вплетено рух, відчутна динаміка слова, рух думки, рух героїв, рух слів і рядків загадково поєднуються між собою. Поет створює не тільки свій власний ритм, а й власні слова. Мені дуже сподобався образ «тихомрійні села». З точки зору граматики, такого прикметника нема, а от з точки зору життя — він є. Бо як інакше назвати тихі, мальовничі села? Дуже влучний епітет!
Я переконаний, що поезія має бути неповторною, оригінальною, має відображати специфічне авторське бачення світу. Саме такою є поезія Василя Голобородька. Я шкодую, що не познайомився з його творчістю раніше, бо відтепер він один із моїх найулюбленіших поетів.
Хоч народився, живу і вчуся я в місті, сільська місцевість грає важливу роль у моєму житті. Кожне літо я їздив до дядька в село. Мій дядько мисливець і з раннього дитинства він водив мене на прогулянки лісом. З кожним роком подорожі до лісу були всі цікавіше, адже ми заходили все глибше, а торік я навіть полював з ним. Так що ліс - перше, що асоціюється у мене, коли я чую про літо.
На початку липня я приїжджаю до дядька і відразу, після того, як залишу рюкзак в його будинку, вирушаю в ліс. Аромат дерев і спів птахів - ось як зустрічає мене доброзичливий ліс. Пройшовши трохи по стежці, помічаєш, як повітря стає чистішим і приємнішим. Око радують знайомі силуети старих сосен, дубів і беріз. Прогулянки лісом залишають приємні спогади і заспокоюють душу.
Ліс ніколи не затихає. Кожна прогулянка лісом супроводжується музикою, яку відіграє природа. Скрип і хрускіт старих гілок, шурхіт листя і білок, спів птахів, барабанний дріб дятла, шум води, ледве чутний через велику відстань до річки, створюють чарівну симфонію, до якої хочеться повертатися знову і знову. У лісі по-особливому красиво. Навіть отруйні гриби і небезпечні тварини доповнюють унікальний пейзаж.
Міському жителю складно залишити турботи і справи, тому більше місяця я в лісі жодного разу не затримувався. У перших числах серпня я збираю речі, гостинці і сувеніри, і їду додому. Сумно прощатися з лісом. Але від спогадів завжди стає добре і приємно. Щороку, їдучи в місто, я кажу: "До побачення!", Але не прощаюся з ним. Тому що знаю, що повернуся ще сюди обов'язково.
