Я на контрольній писала такий: Роксолана — постать насправді легендарна. Ця непересічна жінка не тільки (мала силу духу, любов до життя за таких випробувань, які важко й уявити. Роксолана показала себе як мудру правительку, благодійницю, матір; Читаючи про Роксоляну, я замислився над долею живої людини, молодої вдови- Насті Лісовської, тобто Роксоляни до викрадення, Роксолани такої, якою вона, я впевнений, залишалась десь у глибині душі. Мені здасться, Роксолана гідна співчуття. Говорячи з шанобливою повагою і здивуванням про те, чого їй вдалося досягти, ми часто забуваємо про те,що ця людина втратила.Настя Лісовська була захоплена в полон ще п’ятнадцятирічною дівчиною, фактично дитиною. Напевно, не легко було їй опинитись у такому віці далеко від батьків, потрапити на чужі землі, де не було жодної рідної душі, навіть мова була незнайома, навіть релігія була чужа. Інша країна, дикі звичаї, дике обходження. Напевно Настя Лісовська весь час мріяла про те, щоб опинитись десь у рідному домі, повернутися до дитячих розваг, повсякденної праці, спілкуватися із дівчатами та хлопцями свого віку, свого кола. Мабуть, під страшним тиском обставин найбільше дівчина думала про те, як вижити і зберегти себе у тому світі, в якому вона опинилась. Проте навряд чи в глибині її душі ніколи не виникали мрії про те, щоб усе, що з нею сталось, розвіялось, немов страшний і абсурдний сон.Я сприймаю історію Роксолани не стільки як історію про силу духу, скільки історію про справжнє людське страждання. Те, що пройшовши крізь усі випробовання, Роксолана вижила в моральному розумінні, досягла чогось, стала жінко: матір’ю і, мабуть, була-таки щасливою — усе це гідне захоплення, але ж, захоплючись, мало хто думає про те, якою ціною все це було здобуто.Я гадаю, не раз у житті цієї жінки крізь самовпевнену, розважливу, мудру сильну Роксолану пробивалась Настя Лісовська, яка хотіла щастя без боротьби. Це не означає щастя задарма, але щастя без надриву, без перебування у постійному напруженні, без шаленого спротиву обставинам. Напевно, у другій половині свого життя, піклуючись про долю своїх синів, будуючи мечеті й шпиталі, присвятивши себе тій діяльності, яка дійсно характеризує її як людину з добрим і — що головне — живим серцем, Роксолана була майже щасливою.
Я хочу розповісти про другорядного героя Кактуса з твору «ТТБ» Л.Вороніної.
Це прізвисько одного хлопця, його справжнє ім’я Сашко Смик. Колись він був як усі. Мав сили рівні з іншими, був одного зросту з усіма, особливо нічим не вирізнявся серед інших дітей. Але після останнього літа він виріс на дві голови, накачав м'язи. Особливо вирізняла його серед інших зачіска, схожа на кактус. Відчувши силу, він став занадто самовпевненим, зробився бешкетником. Ображав свого сусіда Клима,обзивав його різними образливими словами.
Кактус не подобався багатьом. Автор характеризує цього героя з деякою непривітністю, зовсім не симпатизує йому. Називає цього героя орангутангом. Він дуже добре змальовує зовнішність та риси Кактуса, але без якогось захоплення ним. На мою думку, автор навіть підкреслює, що погана поведінка людей ще більше псує їх зовнішність.
Сашко у творі пережив багато пригод, дечому навчився. Мене тішить те, що він більше не буде зрадником і не показуватиме свої «колючки».
«Він радів, що сьогодні таки проснувся вчасно, що не очікував ні на батька, ні на матір, а подався сам до річки, щоб порибалити» «...Юркові хотілося не йти, а бігти, не мовчати, а співати»· «Він демонстративно відвернувся, не бажаючи вступати з нею ні в які розмови... Спочатку Юркові подобалась її увага, але скоро та увага стала йому надокучати й заважати»· «Це я набрехав, щоб побачити, чи ти розумна...»· «Знову долинув крик сірої качки, але він нітрохи не схвилював Юрка»· «Він уявляв, як повезе каченят у місто, як показуватиме своїм товаришам, як вони заздритимуть. Він ішов і пританцьовував»· «Про себе Юрко погрожував Тосі якнайстрашніше, він, нарешті, пообіцяв собі розправитися з нею, щоб знала своє місце, щоб не лазила слідом за ним, не втручалася»· «Після того Юрко вже не товаришував із сільськими хлопцями. Чи то вони не приймали його до свого гурту, чи то, як казав Юрко, він не захотів більше з ними знатися. А коли батьки запитували, чому ж Тося не приходить, то відповідав, що дуже йому надокучила, і він її прогнав. Що, мовляв, од неї і слова живого не почуєш, а все дивиться й дивиться на тебе, розкривши рота».· «А поки їхав у машині, то тільки про неї й думав: він би покликав, але чи підійшла б вона? І, переживаючи болісний сором, був певен, що, мабуть, не підійшла б...» Образ Тосі.· «Вона, відчуваючи свою провину, зовсім тихо присіла неподалік. Тепер вона й сама була не рада, що прийшла, бо сподівалася на те, що Юрко стріне привітно, а він...»· «А вона, не зважившись повернутись і піти одразу, тепер деталі почувала себе ніяково й пригнічено. Її засмучувало й те, що Юрко нічого не зловив. Якби зловив, то почав би радуватись, і тоді вони б якось помирились».· «Вона з першого ж дня прив’язалась до нього, весь час намагалась бути в його товаристві, не спускала з нього очей».· «Випусти... бо вони повмирають без води».· «У її вухах стояв отой качин крик, довго ще стояв, навіть тоді, коли вони вийшли з лісу й через городи йшли до хати».· «Вона хотіла податися разом із Юрком, щоб слухати його розповіді про місто, про те, чого їй ніколи не випадало бачити. Коли вона була з Юрком, то здавалося, що на неї падає чарівніше світло його знань, що вона на якийсь час переселяється у той світ, що постає з його розповідей».· «Спочатку сиділа під своєю хатою й намагалася помітити, як сонячне проміння падає на землю… Потім з кленового полінця робила свистка, але всі вони свистали не так, як той, учорашній, який грав тоненьким, наче аж зеленим звуком. Притулялася до берези, що росла в їхньому подвір’ї, хотіла підслухати, про що вона шумить, але сьогодні чомусь береза крилася від неї, не бажала повідати своїх думок».· «Дуби співчутливо поглядали на неї, ніби хотіли до Тільки кущі перепиняли їй дорогу, тільки кущі шмагали по литках, ніби мстилися невідомо за що… спускала на воду й благала душею й очима».· «Вона сама ладна була стати тією качкою, сама ладна була попливти з ним, тільки якби, вони пливли… — Пливіть, рідні, пливіть, ненаглядні!.. Що то вона їх посилає на воду, а вони вже не пливуть».· «І вона й справді появилась. Стала біля своєї хати й дивилась, як вони сідають у машину. Їй дуже кортіло підійти, але вона не наважувалась».
Роксолана — постать насправді легендарна. Ця непересічна жінка не тільки (мала силу духу, любов до життя за таких випробувань, які важко й уявити. Роксолана показала себе як мудру правительку, благодійницю, матір; Читаючи про Роксоляну, я замислився над долею живої людини, молодої вдови- Насті Лісовської, тобто Роксоляни до викрадення, Роксолани такої, якою вона, я впевнений, залишалась десь у глибині душі. Мені здасться, Роксолана гідна співчуття. Говорячи з шанобливою повагою і здивуванням про те, чого їй вдалося досягти, ми часто забуваємо про те,що ця людина втратила.Настя Лісовська була захоплена в полон ще п’ятнадцятирічною дівчиною, фактично дитиною. Напевно, не легко було їй опинитись у такому віці далеко від батьків, потрапити на чужі землі, де не було жодної рідної душі, навіть мова була незнайома, навіть релігія була чужа. Інша країна, дикі звичаї, дике обходження. Напевно Настя Лісовська весь час мріяла про те, щоб опинитись десь у рідному домі, повернутися до дитячих розваг, повсякденної праці, спілкуватися із дівчатами та хлопцями свого віку, свого кола. Мабуть, під страшним тиском обставин найбільше дівчина думала про те, як вижити і зберегти себе у тому світі, в якому вона опинилась. Проте навряд чи в глибині її душі ніколи не виникали мрії про те, щоб усе, що з нею сталось, розвіялось, немов страшний і абсурдний сон.Я сприймаю історію Роксолани не стільки як історію про силу духу, скільки історію про справжнє людське страждання. Те, що пройшовши крізь усі випробовання, Роксолана вижила в моральному розумінні, досягла чогось, стала жінко: матір’ю і, мабуть, була-таки щасливою — усе це гідне захоплення, але ж, захоплючись, мало хто думає про те, якою ціною все це було здобуто.Я гадаю, не раз у житті цієї жінки крізь самовпевнену, розважливу, мудру сильну Роксолану пробивалась Настя Лісовська, яка хотіла щастя без боротьби. Це не означає щастя задарма, але щастя без надриву, без перебування у постійному напруженні, без шаленого спротиву обставинам. Напевно, у другій половині свого життя, піклуючись про долю своїх синів, будуючи мечеті й шпиталі, присвятивши себе тій діяльності, яка дійсно характеризує її як людину з добрим і — що головне — живим серцем, Роксолана була майже щасливою.