Цінність життя навряд чи хтось стане заперечувати. Люди готові на неймовірну кількість найрізноманітніших дій, щоб зберегти своє життя і життя своїх близьких. Думається, що немає нічого такого, що могло б бути для людини важливіше, ніж власне життя або життя близьких. Прикладів тому є величезна кількість.
Думається, що люди не так часто замислюються про те, як продовжити життя, якщо у них все добре. Але варто тільки комусь занедужати, як він починає замислюватися про те, як же вилікуватися і продовжити своє життя. У такі моменти люди дивляться прямо в очі смерті, усвідомлюють, що хвороба може вбити їх, і тому різко змінюють погляди на своє життя. Ті, хто мав шкідливі звички, різко від них відмовляються. А ті, хто раніше не замислювалися про своє здоров’я, думають про нього постійно. Важливо не забувати, що здоров’я людини безпосередньо пов’язане з таким цінним для них життям. Тому кожна людина, яка цінує своє життя і хоче прожити якомога довше, повинна з юних років стежити за своїм здоров’ям. Це включає не тільки повну і однозначну відмову від шкідливих звичок, наприклад, від вживання алкогольних напоїв, куріння сигарет і вживання наркотичних речовин, а й регулярне заняття різними видами спорту. Якщо людина не дотримується цих правил, в старості їй буде дуже складно. Більше того, така людина ризикує померти молодою. Необхідно також вживати заходів для підтримки свого психічного здоров’я. Людина повинна звести до мінімум стреси у своєму житті, більше радіти і спілкуватися з приємними для неї людьми.
Відповідальність за таке цінне для людини життя лежить не тільки на самій людині, а й на державі, в якій вона живе. Саме держава гарантує людині життя в законодавчих актах. Тому держава створює уповноважені органи, такі як міністерство внутрішніх справ, яке охороняє суспільство і кожну окремо взяту людину. Людина повинна цінувати цю дію з боку держави і не зловживати ним.
Крім усього цього варто відзначити, що з ідеєю найвищої цінності життя людини погоджуються не тільки держави, але і самий відомі літературні діячі та мислителі. Такі автори, як Грабовський, Стус, Симоненко, Шевченко, у своїх літературних творах завжди поряд з іншими важливими ідеями робили наголос на тому, що цінність життя людини є для всіх найголовнішою. Зрештою, з усіма ними згоден і я. Так, життя людини – безумовний скарб, який треба берегти і завжди прагнути продовжити.
Розповідь починається з метафоричної притчі про чарівний місток пам'яті. Місточок провисав над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. І жити б людині вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок. Автор говорить, що він також стоїть над такою «прірвою», а по той бік — прожиті роки: «І доки не щез місточок моєї пам'яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа». Але невблаганний час віддаляє автора від нього ж самого, коли він був хлопчаком... Отже, із теплотою Анатолій Дімаров перекидає місток із дорослого життя в дитинство, яке припало на важкі воєнні та післявоєнні роки. Переходить через місточок і знову опиняється в дитинстві — з молодою мамою, молодшим братом, друзями.
Статків у родини не було. Мама — вчитель, зарплатня невелика, але в приміщенні є етажерка з книжками та зошитами. Толя любить читати, учитель математики навіть поставив йому двійку через те, що хлопець читав на уроці «Тараса Бульбу», уявляючи себе лицарем. Навесні хлопці, не зважаючи на небезпеку, катаються на кригах, майже всі літні канікули проводять на річці — купаються, ловлять рибу та раків. Автор навіть висловлює цікаву, на мій погляд, думку про те, що люди, які виросли на берегах таких чистих і веселих річок, не можуть бути злими й похмурими. А ще діти катаються на конях, ганяють по лісу, роблять набіги на чужі городи та садки!
Мене вразив епізод, коли Толя з приятелем Ваньком, вирішивши налякати дівчат, бере до рота жабеня. Але, злякавшись завуча, випадково ковтає жабку. Ночами хлопчик прислухався: чи не стрибає вона у нього в животі. І сміх, і гріх, як то кажуть!
З теплотою герой розповідає про своїх учителів: Павла Степановича, Віктора Михайловича, Галину Іванівну. Останнім двом хлопці-бешкетники навіть до одружитися: обкидали зіпсованими яйцями залицяльника вчительки, і та була змушена йти на виставу з Віктором Михайловичем. Через місяць вчителі побралися. Але з найбільшою любов'ю Анатолій Дімаров згадує свою люблячу матір. Між дітьми та мамою склалися довірливі, щирі стосунки. Вона, на відміну від односельців, ніколи не лає та не б'є своїх синів. Із гордістю Толя каже: «Моя мати найкраща в світі!»
Отже, Толя — не блакитна дитина, не янгол. Це звичайний хлопець, у шкільному житті якого було багато пригод — веселих і не дуже. Звісно, що Анатолій Дімаров, пам'ятаючи, яким він вбув у віці свого сина, краще розуміє власну дитину. Адже за розвагами та бешкетами він помічав у житті важливі речі й цінував їх: уміння мріяти, товаришувати, відповідальність за молодших і слабших, прагнення до добра й справедливості, тонке відчуття краси природи, почуття гумору.