Ось перший варіант твору:
Оповідання "Дорогою ціною" М. Коцюбинського захопило мене напруженим і цікавим сюжетом, героїчним характером і духовною красою Остапа та Соломії, головних героїв твору. А ще вмілим показом однієї з форм боротьби кріпаків за волю та незалежність — втечу від панів.
Герой оповідання Остап Мандрика виховувався на героїчних традиціях предків. Змалку він любив слухати розповіді столітнього діда, колишнього січовика, учасника Коліївщини. "Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав, затаївши дух і не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал". Михайло Коцюбинський опоетизовує волелюбний дух трудящих України, їхню боротьбу за визволення. Яскравим свідченням цього є й героїчне життя головних героїв, і розповідь про повстання гайдамаків. Згадуючи селянське повстання 1768 року, відоме в історії під назвою Коліївщини, автор пише: "Ще недавно, вмившись в Умані власною кров'ю і накидавши в Кодні стіжок гайдамацьких голів, пан смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий інвентар — хлопа. Хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі, рятуючись, як міг, од панщини".
М. Коцюбинський своїм оповіданням прославляє бунтарський дух українського народу, який ніколи не хотів бути робочою худобою для панів. Українське селянство, говорить автор, готове було дорогою ціною заплатити за волю. Воно не заплісніло в неволі, не втратило живої душі, сподівалося на визволення. Мрія про волю передавалась з покоління в покоління, опоетизовувалася у народних піснях, кликала до втечі від панів у ті місця, "...де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок".
Волелюбний характер українців М. Коцюбинський підкреслює метафорою: "Ярмо було накладено на шию дикому турові", а сила, з якою селянство України бажало волі, порівнювалася з талими водами під теплим подихом весни, з повноводою річкою.
Незважаючи на труднощі і поневіряння, Остап зберіг любов до волі. Щоб це підкреслити, М. Коцюбинський в епілозі змальовує вітер, наділяючи його рисами живої істоти. А відомо, що вітер у народній творчості — символ волі. Характеристику волелюбного українського народу доповнюють образи Соломії та Івана. А героїчні традиції боротьби, зображені в оповіданні, сприймалися як приклад для наслідування, як заклик до боротьби з самодержавством.
Ось другий варіант твору:
1. Мирослава — дівчина-русинка, дочка боярина Тугара Вовка. При народженні втратила матір; виховувала її проста селянка, змалку привчаючи дівчину до всякої роботи.
2. Мирослава зростала духовно багатою, незалежною, але зовсім не знала життя, була обмежена у спілкуванні з людьми (тому й не підозрювала про темні справи батька). Звідала виховання (навчилася володіти зброєю, бути витривалою). Головне для Мирослави — бути вірною собі, завжди діяти так, як підказує сумління і серце, тому дівчина виступає проти батька на боці тухольців, стає справжньою патріоткою, має розвинене почуття справедливості. Вона не осквернила свого роду, рідної землі, не зрадила, як її батько, а стала на праведний шлях боротьби з ворогом.
3. У Мирослави ніжне серце, але водночас вона — жінка-воїн: єдина з жінок брала участь у небезпечних ловах на дикого звіра. Смілива, вольова, потрапивши в смертельну небезпеку, не розгубилася. (Пропонуємо учням зачитати або вивчити напам'ять уривок, в якому змальовується двобій Мирослави з ведмедицею). У боротьбі тухольців з монголами дівчина виявляє себе справжнім патріотом, мужнім, розумним, кмітливим воїном. Вчить тухольців робити смертоносну зброю — метавки, сама бере участь у бою. Найяскравіше її основні риси характеру проявляються у конфлікті між батьком-боярином і тухольською громадою. Дізнавшись, що батько —зрадник, Мирослава відмовляється від нього й переходить на бік тухольської громади. (Зачитуємо уривок з тексту.)
4. Доля Мирослави, безумовно, трагічна. Дівчина любить батька, прагне врятувати його честь, повернути на шлях єднання з народом, але це їй не вдається. Вона не знаходить йому виправдання, бо через нього гинуть сотні невинних людей. Мирослава покохала простого хлопця, який в очах її батька був хлопом. Близькими їй стали Тухольщина та її мешканці. Вона намагається врятувати з полону Максима, не задумуючись, що буде з нею самою. Виступає проти рішення Захара Беркута розбити ворогів до останнього, вбивши при цьому й сина. «Замість батька дала їй доля брата ... і мужа ...» Максим і Мирослава отримали благословення від Захара Беркута. (Зачитуємо.)
5. Портрет змальовано народно-поетичними засобами. Її тонкий стан порівнюється з тополею; вона «звинна, як вивірка», «рум'яніється, як рута», в неї «чорні, палкі очі». Тухольці, милуючись нею, говорили (характеристика іншими персонажами): «От дівчина! Тій не жаль би бути мужем». «Дивна дівчина! — думалось йому (Максимові) раз по разу, — такої я ще й не видав ніколи!» «Дівчино! Чародійська появо! — скрикнув він (Максим), вдивляючись у неї напів з тривогою, а напів з глибоким поважанням. — Хто ти, і хто прислав тебе сюди з такими вістями? Бо тепер я бачу, що ти не можеш бути Мирослава, дочка Тугара Вовка. Ні, ти, певно, дух того Сторожа, котрого звуть опікуном Тухлі.» Мова героїні багата, пересипана епітетами і порівняннями. У висловлюваннях Мирослави любов, поєднана з почуттям власної гідності. (Зачитуємо діалоги Мирослави з батьком, Максимом, Захаром Беркутом.)
6. Автор ставиться до своєї героїні з любов'ю і повагою. Він зачудований нею, пише, що все в ній зливалося в таку «дивну чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову, той довіку не міг забути її лиця, її ходи, її голосу».
Максим:
Мужність, відвага Максима викликали захоплення навіть у самого Тугара Вовка: «їй-богу, славний молодець ... Не дивуюсь, що він очарував мою доньку. І мене самого він міг би очарувати своєю рицарською вдачею!» Даючи устами ворога таку високу оцінку вчинків Максима, І. Франко ще більше героїзує цей образ.
Сподіваюся що я вам допоміг!