У коломийках відображення життя як і народу так і молоді ... У них розповідається про те як вони проводять різні свята та свій вільний час . Наприклад у коломийці "Дозвілля молоді " розповідається про те як молодь танцює та розважається . Отже , у коломийках відображається повсякденне життя людей молоді або народу .
Степове безмежжя тече буйною зеленавістю хлібів, мерехтить нагрітим від сонця пові степовий океан манить і кличе. хоч би показалась якась щогла серед зеленаво-голубих хвиль — звичайна тополя чи явір! півдня ідемо, і тільки пшениці та ще соняшники, які ледь-ледь розплющують свої золоті очі крізь волохаті вії. і раптом на обрії випливає оазис. що це — марево чи примарна видимість дерев, що ген-ген синіють на видноколі? наближаємося, але марево не відпливає, а виступає ще зриміше: вже видно могутні крислаті дуби, кучеряві липи, кронисті яблуні і навіть одну білокору березу, що вибігла, ніби дівчина в білому, з гаптованими зеленим шовком рушниками. так от який він, хутір надія, закладений давно-давно в степу людиною дивної і суворої долі, ратаєм і драматургом — іваном карповичем тобілевичем — карпенком-карим. в тіняві дерев дрімає стара батьківська хата, в ній народилися сини-соколи, корифеї українського театру: іван, панас і микола, що стали відомими на увесь світ, — іван карпенко-карий, панас саксаганський, микола садовський. дивне почуття огортає, коли ви ходите алеями цього парку, насадженого людиною одержимою, коли зблисне перед вами широкий став, викопаний письменником звичайною лопатою. він знав не тільки перо, а й нелегку працю грабаря. серед широкого подвір'я звелися могутні кронисті дуби, мов могутня козацька сторожа в степу. ось дуби івана, миколи, панаса, марка, марії їх посадили багато літ тому славнозвісні актори під час перебування на хуторі: іван карпенко-карий, микола садовський, панас саксаганський, марко кропивницький, марія заньковецька. нині дуби сягають на півсотню метрів у небеса, широко розкинули гілля і ростуть, незважаючи на південні вітри і спеку. коли пройти алеєю трохи далі, можна побачити ще кілька дубів, які звуться "чумаки", їх саджали гуртом почесні гості хутора, ві шану українським чумакам, які їхали через ці степи за сотні верст у крим по сіль. як добре, що мудрі корифеї українського театру здогадалися лишити по собі таку нетлінну пам'ять. цим дубам рости вічно, і через триста, п'ятсот літ шуміти їм під оцим небом, серед сонячного степового океану. неподалік від старої батьківської хати звівся великий світлий будинок. це — меморіальний музей, збудований за ініціативою уряду радянської україни. у просторих залах зібрано особисті речі братів тобілевичів, цікаві документи, експонати, які красномовно розпові про історію українського театру. шумлять на вітрах гіллясті крони дубів. дрімає в затінку старовинна проста українська хата, в якій були написані великі твори — "хазяїн", "сто тисяч", "мартин боруля". дзюркотить з-під коріння джерельна вода. припадімо ж і ми до чистої води, напиймося з цієї цілющої криниці. (за і. цюпою). план опису . 1.оазис серед степу. 2.стара батьківська хата в парку. 3.став, викопаний письменником. 4.могутні дуби. 5."чумаки". 6.меморіальний музей. зразок переказу. хутір надія степове безмежжя тече буйною зеленавістю хлібів, мерехтить під сонцем. степовий океан манить і кличе. хоч би звичайна тополя чи явір появились серед зелено-голубих хвиль. півдня ідемо, і тільки пшениці та ще соняшники, які ледь-ледь розплющують свої золоті очі крізь волохаті вії. раптом на обрії — оазис. може, це марево? наближаємось, але марево не зникає. навпаки, ще краще видно могутні дуби, кучеряві липи, яблуні і навіть березу, що вибігла, ніби дівчина з рушниками. це — хутір надія, закладений відомим драматургом іваном карповичем тобілевичем (карпенком-карим). у тіні дерев мріє батьківська хата, де народилися сини, корифеї українського театру: іван карпенко-карий, панас саксаганський, микола садовський. алеї парку, широкий став переконують, що письменник знав не тільки перо, але й працю грабаря. серед широкого подвір'я звелися дуби, посаджені славнозвісними акторами, які перебували на хуторі. дуби сягають півсотні метрів у небеса. трохи далі можна побачити ще кілька дубів, які звуться "чумаки", їх саджали почесні гості, ві шану українським чумакам. рости цим дубам вічно. неподалік хати — великий світлий будинок. це — меморіальний музей, в якому зібрано особисті речі братів тобілевичів і цікаві документи. дрімає у затінку старовинна українська хата, в якій писались великі твори. дзюркотить джерельна вода. припадімо і ми до неї, напиймося з цієї цілющої криниці.
Багатостраждальна моя Україно... Мученицька доля випала тобі упродовж багатьох століть. Палили тебе, топтали вороги-чужинці. Боліло твоє знеможене тіло, а ще більше боліла душа від того, що серед твоїх кривдників були і твої власні діти, яких ти виносила в своєму лоні, вигодувала, підняла на ноги, а вони зневажали тебе, відмовились, відцурались твоєї мови, відцурались свого роду.І все ж, попри всі негаразди була ти і щасливою, бо не всі твої діти покірно сприймали образливе прізвисько "хохол", а гордо понесли у світ високе звання українця, ніколи не забували, хто вони і "яких батьків діти". Щаслива ти, моя Україно, що над усе в житті вони любили тебе, свою неньку, "свою Україну убогу", і за твої болі, за твої страждання йшли на Голгофу, карались, мучились, але не каялись. Пишайся ж, матусю, такими дітьми. До них належав і твій син Тарас. Важке життя судилося йому. Народжений матір'ю-кріпачкою, він прожив таке мученицьке життя, що його вистачило б на десятьох.З дитинства Шевченко-кріпак зазнав страждань, знущання панів. Не було в Тараса ні справжнього дитинства, ні справжньої юності. Він став вільною людиною, коли йому виповнилося 24 роки. Здійснилась його давня мрія. У 25 років, маючи можливість купатися в славі, Шевченко вибирає дорогу Ісуса Христа: цілком присвячує себе служінню Україні. Вже через два роки він видає збірку поезій "Кобзар". І в ній молодий поет питає: "Чия правда, чия кривда і чиї ми діти?"Незабаром Шевченко їде на Україну. Особистим горем були для нього страждання кріпаків. Тарас Шевченко був братом народів по духу, його серце билося в один такт із народним серцем. Потім уже в Києві поет вступив до Кирило-Мефодіївського братства, за що його 1847 року заарештовано і відправлено спочатку до Петербурга, а потім у далекі оренбурзькі степи. Але і в тюрмі, і на засланні він не перестає писати про тяжку долю України, ні на хвилину не полишає думати про свій народ. Відпустили його 1868 року, і він одразу ж ще на Україну, відвідує друзів.І де б він не був, звідусюди йшли до нього люди за порадою, за захистом, за надією. Він хоче залишитися в рідному краю, та влада забороняє, і цього разу Тарас Шевченко вже назавжди покидає Україну. Покидає з тяжким настроєм, з нездійсненними планами. І тепер на Шевченка чекає повна самотність.
