До більш пізньої прози Івана Франка належить новела «Сойчине крило». В основі цієї новели є проблема загального характеру, адже письменник вирішує не лише питання нереалізованого життя та нещасної любові героїв, а й людського життя. Герой новели Хома-Массіно став відлюдьком, він свідомо захотів відмежуватися від людей, заховатися за творіннями культури. Він в захваті від думки, що має окреме, зовсім інше життя, і про те ніхто не здогадується. Більше того, герой упивається своєю трагічною самотністю.
Новелу можна назвати «текстом у тексті», тому що вона складається із «записок відлюдька», у яких поміщений лист-сповідь Марії до Хоми. Саме лист Марії додає розповіді психологічної напруги, тому що він спонукає одержувача до діалогу. Цей діалог нагадує розмову двох вимучених душ. Спогади Манюні дражнять Хому, він хоче залишитися вірним своїй філософії, намагається протестувати, не бажає ворушити минулі події: «Говори собі, пиши собі, що хочеш! Я тепер дивлюсь на все оком естетика, розпізнаю кожний момент фальшивої гри. І де ти сміятимешся, я байдуже здвигну раменами». Але її запитання: «Чи тямиш мене? Се я була?» примушують читати все далі.
Ніби з того світу, з далекого Порт-Артуру, чується голос: «Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене, ти не вірив у мене, в мою щирість, у мою любов. Ти приймав мої пестощі, всі вияви мого розбурханого молодого чуття з пасивністю сибарита — нехай і так, що ніжно, вдячно, але не виходячи з-поза заборола свого успокою, свого егоїзму. І я відчула се».
Марія поклала в лист сойчине крило, та залишила собі друге. Вона послала йому одну половинку — свою душу, але чи зуміє прилетіти до неї друга половинка його? Це залежить від Хоми-Массіно. Але не дивлячись на те, що Массіно показує байдужість, яку він леліє аж три роки, він не хоче допустити почуттів, тому що «правдивого чуття в тім нема, от що». Та, не дивлячись на те, що Хома не вірить у «містику», вона відбувається, і Массіно не в силах зупинитися, він все згадує і промовляє: «Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом!». Герой новели раптом усвідомлює, що його існування було паперовим та негідним. Массіно збентежений і розуміє, що нарешті прийшла та, на котру він чекав, і заради якої він спроможний прокинутися і скинути з себе пута, спрямуватися до нового життя – справжнього, в якому є і щастя, і страждання.
З новели ми бачимо, що співіснування двох людей і взагалі людського буття– це насправді проблема, яка є глобальною. Висловлюванню Массіно І. Франко придає безсумнівну істину: «Що таке людина для людини? І Кат, і Бог! З ним живеш — мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!»
Объяснение:
Скомунизжено
Відповідь:
Характеристика образу “Климка”
Климко – сирота, головний герой автобіографічної повісті Григора Тютюнника. Образ Климка втілює ідеал людини. У маленькій сирітській душі Климко носив стільки доброти, милосердя і співчуття до знедолених і стражденних, що не побоявся в одинадцять літ вирушити в далеку дорогу по сіль, аби тільки до близькій людині — своїй учительці — не померти з голоду. Скільки натерпівся й намучився за свою двотижневу дорогу маленький лицар, скільки разів ризикував бути вбитим, замерзнути десь на полі під копицею — адже йшла війна і заходити в села було небезпечно. Та хлопчик ішов: його вело дорогою поневірянь милосердя.
Зовнішність Климка: «Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще й в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути»
Риси характеру Климка:
а) щирий, добрий, працьовитий;
б) мужній, вольовий;
в) благородний, чуйний, уважний, турботливий
г) винахідливий.
Прагнення Климка
а) прагнення навчитися;
б) відповідальний за доручену справу;
в) шанобливе ставлення до дружби
Значення образу Климка
а) залишився сиротою, так само як і автор твору;
б) виховувався у дядька, який теж загинув від німецької бомби;
в) риси характеру.
Пояснення:
