Ці слова, що несуть у собі мудрість багатьох віків, рефреном звучать упродовж усього роману Івана Багряного "Тигролови". Спочатку їх вимовляє стара Сірчиха, потім повторює головний герой, і, нарешті, саме цими словами завершується роман. А чи справді у сміливих завжди є щастя? Чи здобув щастя Григорій Многогрішний?
З перших рядків нас приваблює образ Григорія Многогрішного, непримиренного борця за справедливість, людини, наділеної могутньою волею до життя, життя, гідного людини, а отже, життя на свободі. Будучи ув'язненим, він постійно шукав і використовував найменші шанси на втечу, і в результаті — напівзнищений фізично політв'язень, вина якого у любові до свого народу, виривається з божевільні. Але ось він знову в'язень. Його засуджено на 25 років каторги — на повільну жахливу смерть. Вся його свідомість противиться цьому, а незламана, неупокорена воля до життя "проривається зі стиснених щелепів". Вирізавши дошки у вагоні, він сміливо, без жодного сумніву вистрибнув на ходу зі "скаженого поїзда" назустріч щастю, а можливо, і смерті.
Але ж сміливі заслуговують щастя! Григорій живий, і він на волі! Однак перед ним ще одне випробування — його чекають безмежні тайгові нетрі, в яких немає чим поживитися виснаженому герою: "Ні риби в струмках, ніякого звіра, ніяких пташок у тих нетрях. ... Ні ягоди, ні якогось овоча, крім гадючих грибів...". Він бореться з голодом, фізичною втомою, зневірою і відчаєм. Але сили покидають його: "Не хотілося рухати ні рукою, ні ногою. Не хотілося думати. Хотілося лежати й лежати. Вічність лежати так...". Із забуття, з напівмертвого стану Григорія вивів крик про до Він, знайшовши в собі сили, сміливо кидається на до мисливцю, на якого напала розлючена ведмедиця.
Та сміливі завжди мають щастя! Рятуючи незнайому людину, Григорій рятує і себе. Але головне — його знаходить кохання — він завойовує серце гордої, вродливої Наталки Сірківни і має щастя в особистому житті. Молодята, благословлені батьками, сміливо кидають виклик долі і з дивовижними пригодами переходять кордон і опиняються в безпечному місці. Адже сміливі мають щастя! Тут вони дають волю своїм почуттям: "Дуріли обоє, опиваючись тим щастям до нестями". Як складеться їх доля в майбутньому, ми не знаємо, але можна з упевненістю сказати, що свою любов, своє щастя вони збережуть.
Цікаво й оптимістично закінчується твір: у романі з'являється ще один сміливець — "одчайдушний і безмежно вірний" пес Заливай, щастя якого — бути поряд із Наталкою і Григорієм, яких він подався доганяти. Та чи успішно? Але сміливі завжди мають щастя!
Дружба – это слово занимает одно из первых мест в жизни каждого человека. В нашей жизни происходят разные события и складываются разные ситуации, не всегда счастливые. Именно в моменты, когда тебе плохо и нужна поддержка, мы узнаём людей, которые находятся рядом и называют себя лучшими друзьями. Но для разных людей понятие дружбы разное.
Для некоторых, дружба всего лишь средство хорошего времяпровождения. А для меня – это средство общения с близким по духу человеком, уверенность в том, что при необходимости он всегда придёт ко мне на так же как и я к нему. Настоящий верный друг никогда не обидит, не причинит тебе боль, для него неважно бедный ты или богатый, неважен твой статус среди остальных. С ним можно поделиться любой своей проблемой, и он подскажет и всегда подбодрит. С другом легко и уверенно в каждой ситуации. Друг – это такой человек, который выслушает все твои горести и обиды, которому не страшно доверить самые тайные мысли и секреты. Как сказал один знаменитый мудрец: Настоящий друг – это человек, который выскажет тебе в глаза всё, что о тебе думает, а всем скажет, что ты – замечательный человек.
Здається — кращого немає
Нічого в Бога, як Дніпро
Та наша славная країна...В Україні, славній своєю красою, народився Тарас Григорович Шевченко — великий український народний поет. У тяжких кріпацьких злиднях минало його дитинство. Але була в маленького Тараса мати з люблячим серцем, був батько з лагідними очима, дідусь з мудрими розповідями про героїчне минуле рідного краю:
Село на нашій Україні —
Неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло...
Сам Бог витає над селом.А потім не стало рідних. Хлоцець-сирота опинився в чужому холодному Петербурзі — не стало й Батьківщини . Спогади про рідний край, щира любов до нього, тута за Україною зустрічаються у віршах молодого поета.
Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько!Опинившись у засланні, Шевченко линув думкою в рідні місця. Ходив берегом мертвого Аральського моря, а очі бачили розкішну природу України:
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.Як не вистачало Шевченкові, насильно відірваному від України, її зелених гаїв під блакитним небом, пахощів квітучих садів, співу соловейка під золотими зорями, величного спокою замріяних могил! З яким розпачем поет, закинутий злою долею в чужі казахські степи, промовляв: «0 доле моя! Моя країно! Коли і вирвусь з цієї пустині? »
Після заслання Шевченкові не дозволили оселитися в Україні. І лише після смерті Тарас Григорович, для якого не було «на світі України», не було «другого Дніпра», назавжди повернувся на свою прекрасну омріяну Батьківщину.
Т. ШевченкоТарас Шевченко — це один з найперших українських поетів, сила таланту якого, породжена народною творчістю та самим строєм народного самопочування, вповні була спрямована на піднесення й розкриття глибокого духовного життя своєї нації. Недарма поет став справжнім символом української культури, символом національного патріотизму, символом самої української літердтури.
Провівши велику частину свого життя за межами Батьківщини, Великий Кобзар усім своїм серцем належав тільки їй, замученій і гнобленій, але гордій і духовно незалежній. Із надзвичайною переконливістю поет звертається до своїх сучасників і нащадків:
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.Цей заклик відображає саму внутрішню сутність світовідчування Тараса Шевченка, його ставлення до Батьківщини. Поет бачить її прекрасною землею, яка, на жаль, стала землею страждання. Тому й змальовує Україну такою різною — то замріяно прекрасною, то занедбаною й скривдженою, ніби втрачений рай.
Справжнім шедевром лірики поета, в якій з надзвичайною силою виявляється його любов до рідної країни, є його вірш «Садок вишневий коло хати». У цій поезії Шевченко закладає притаманне його народові уявлення про ідеальний світоустрій, сутність якого — у родинному ладі, житті, заснованому на потягах серця, гармонійному зв'язку людини з природою і Богом, урівноваженні духовного і матеріального начала в людському житті. Тому в змальованому Шевченком світі бачимо село і гармонійне родинне коло на тлі прекрасної української природи.
А ось інший пейзаж — омріяна в спогадах рідна країна, яку поет уявляє земним раєм, землею обіто-ваною:
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка,
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила...
А над самою водою
Верба похилилась...Та серед таких елегійних пейзажних рядків усе частіше зустрічаються зовсім інші картини — змалювання землі горя й біди. У таких поезіях Україна постає ніби живою істотою — скривдженою жінкою-матір'ю, окраденою злими людьми. І поетові болить її доля більше, ніж своя власна:
Як Україну эли люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую збудять...
Ох, не. однаково мені.
Так, поет не думає про те, чи буде він сам визнаним на Батьківщині поетом, чи запам'ятають і зрозуміють його, і він з болем зізнається:
Мені однаково: чи буду
Я жить на Вкраїні, чи ні,
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігах на чужині, —
Однаковісінько мені...Т. Шевченко віддає свою долю й щастя заради щастя Батьківщини, мріє про її добробут і волю. Майбутнє своєї країни вбачає в духовному піднесенні, в осмисленні своєї історії, свідомому ставленні до себе як представника української нації. Тому він звертається до своїх земляків із пророчо-закличними словами:
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.Справді, тепер, коли прийшли часи політичного й духовного звільнення нашої Батьківщини, ми розуміємо, що її майбутнє залежить від кожного з нас, від того, наскільки ми змогли усвідомити себе українцями, а цю землю — своєю єдиною рідною землею. І слова Шевченка звучать для нас ніби духовна настанова, заповіт, значення якого не стирається з плином століть.