На мою думку, для того, щоб хлопчик знав, як треба поводити себе, які потрібно робити добрі справи, бо коли він помре і на Страшному суді буде вирішуватись подальша судьба, на ваги покладуть його гарні і погані справи. Якщо переможуть гарні - він піде в Рай, якщо погані - в пекло на вічне страждання.
У низці новел Василь Стефаник змалював пробудження в українців Галичини національної самосвідомості, наростання протесту проти національного й соціального поневолення. Пафос національно-визвольної боротьби, масове піднесення патріотичних почуттів, викликані подіями 1918 року на Східній Галичині, знайшли художнє втілення в новелах Марка Черемшини «Туга» і Василя Стефаника «Сини» (1922). Сам Стефаник стверджував, що «Сини» написані для наших жовнірів, які повернулись з визвольної боротьби. Але є ще одна тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість. У кількох новелах Стефаника змальовано ті родинні драми, які породила війна. Майстерно змальовано в його творах трагічні людські долі. А Максим, герой новели «Сини», дійсно лишився сам, і не він один...
Свого героя, його оточення, природу Стефаник малює лаконічно, добираючи найпотрібніші деталі. Змальовуючи образ Максима на початку новели «Сини», письменник подає його портрет, але, крім портретної характеристики, розкривається настрій: «Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіп'ялася і впала аж на плечі.
Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився...» Герой постає перед читачем як живий — з сивим волоссям, змученим обличчям, з нервовими рухами. Портрет, поданий письменником у розвитку, дозволяє уявити не тільки зовнішність героя, а і його внутрішній стан.
Портретна характеристика доповнюється ще кількома деталями в кінці новели, коли читач вже пройнявся душевними муками самотнього батька: «До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю».
Неперевершений психолог, Стефаник геніально змалював горе селянина.
Особливість композиції полягає в тому, що твір являє собою майже суцільний монолог старого Максима, який виплескує свій біль, жаль і розпач всьому світові. Після короткої експозиції, у якій відбувається знайомство з героєм, старий Максим галасує під час оранки на полі через загибель синів. Але вражаючими є не його думки вголос, а стан напруги, тривоги, збентеження, злості й зворушливості.
Внутрішній монолог веде читача від осиротілої хати, куди герой не поспішає повертатися з поля, до спогадів про дружину і синів. Потім перебивається побічними міркуваннями і реакціями на зовнішні подразники (поранені ноги, спів жайворонка). Переплетення цих думок, їх швидка зміна роблять картину вражаючою і художньо переконливою.
Кожна дрібничка навіває спогади про повнокровне життя, яке ніколи вже не повернеться до Максимової оселі, і переростає у зойк, — тоді Максим звертається до Бога: «Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів...
— Най тобі оце баня так потріскає, як моє серце...»
Максим свідомо посилає синів захищати рідну землю, бо це — найвище призначення людини, її священний обов'язок, виконати який належить з честю. Максим говорить до синів: «Андрію, Іване, взад не йдіть, за мене пам'єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла».
Для чого ж жити старому батькові, який втратив синів? Сини загинули. Дружина померла. Навіщо йому, «обдертому та обгризеному» долею, жайворонків спів? «Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Як мій малий Іван вганев за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнізда по межах та грав на сопілці, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с співала, так треба було робити. Твій спів і Іванова сопівка ішли разом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали божий глас і надо мнов, і над блискучими плугами, і над всім миром веселим. А крізь сонце бог, як крізь золоте сито, обсипав нас ясностев, і вся земля, і всі люди відблискували золотом. Так то сонце розчінило весну на землі, як у великім кориті...»
Без синів і сонце померкло, але у Максима є ще внутрішня сила, щоб витримати трагедію. Ця сила у ньому, бо йому призначено Богом трудитися коло землі, і так має бути завжди. Ця думка зміцнює його оптимізм: «Ану, звіздочолий, поки сам бог назначив, берімся, брє, до цеї землі». Земля в новелі олюднена, і Максим звертається до неї, як до живої істоти. Праця на землі дає Максимові відчуття безсмертя і влади над життям.
«А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимові ноги чули під собою м'якість, ту м'якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту м'якість, і за те він її так любить. І як він викидав жменею зерно, то приповідав: "Колисочку я вам постелив м'ягеньку, ростіть до неба"».
Кульмінацією твору у новелі «Сини» є звернення до Бога. У хвилини напруги герой сумнівається у всемогутності Бога-отця, бо немає такої міри, щоб зміряти горе батька, що втратив синів. Його (горе) ні з чим не порівняєш, хіба з муками Святої Марії: «А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох».
Ліни Костенко стає повністю очевидним те, що ця практично легендарна українська письменниця була переконана, що кожна людина має крила. Більш того, в одному зі своїх творів вона прямо пише, що людина не літає, ходить по землі, але має крила. З усього цього стає зрозуміло, що функцію крил у людини відіграє душа. Душа людська, уяву людини і розум дійсно можуть до людині відірватися від щоденних побутових питань життя, дозволити їй злетіти високо до небес і роздумувати над найцікавішими і піднесеними питаннями буття.
Звичайно, з твердженням Ліни Костенко про крила людини можна повністю погодитися. Прикладів цьому настільки багато, що перерахувати їх все просто не представляється можливим. Найкраще черпати такі приклади з літератури. Величезна кількість прикладів у літературі, опис людей, які перебували у найскладнішій ситуації, мали проблеми із звичайним забезпеченням своєї життєдіяльності, але все це не заважало людям замислюватися і займатися найбільш великими проблемами буття. Це лише підтверджує тезу про те, що людина – це така істота, яка завжди може мріяти і прагнути до чогось хорошого і світлого, незалежно від того, в яких умовах і обставинах вона знаходиться. Здавалося б, якщо людина живе в безпросвітній убогості, зобов’язана важко трудитися протягом днів і тижнів, щоб повноцінно прогодувати свою сім’ю, хіба вона може замислюватися про щось високе і духовне? Уявити це собі дуже складно, адже така людина повинна мати на умі лише свою боротьбу за виживання і не замислюватися ні про що високе. Але Ліна Костенко стверджує зворотне, і з нею можна повністю погодитися. Навіть у таких складних умовах людина не стає твариною, у неї залишається щось від Бога. На думку відомої української письменниці, в цьому піднесеному бажанні людині допомагають ті крила, які вона завжди має. Звичайно, ні про яких крилах, як у птаха, і мови бути не може. Людські крила – це уява людина і її високі людські якості, а саме чесність, правдивість, вірність, здатність до важкої праці, щедрість і, звичайно, високий творчий потенціал у обдарованих людей.
Після прочитання деяких творів Ліни Костенко стає очевидним, що людина дійсно має крила. Але вони не покриті пір’ям і не дозволяють людині злетіти, як птиці. Вони лише служать людським механізмом відриву від сірої реальності і піднесення до дивовижних висот своєї уяви і творчості. Крила є у кожної людини.
