Размышления известного хирурга, члена-корреспондента АМН СССР о высоком
предназначении врача, о качествах, необходимых человеку, избирающему медицину делом
своей жизни.
Эта книга обращена в первую очередь к молодежи, стоящей перед выбором профессии, на
пороге ответственных самостоятельных решений.
«Сила врача — в его сердце, в любви к человеку. Я глубоко убежден, что решающим и
определяющим качеством врачебной работы является культура собственной личности».
академик Е.А. Вагнер
«В наши дни, когда проявляется кризис доверия к медицине, особенно нужной и современной
окажется книга профессора Е.А. Вагнера о враче, какой он есть и каким ему следует быть.
Мы не вправе забывать о том, что никакая техническая вооруженность сегодняшней
медицины не заменит чуткого сердца врача, его доброй души».
Більшість письменників, створюючи свої шедеври, спираються на власний життєвий досвід, який зумовлює їхній погляд на навколишній світ. Але з погляду на життя талановитого російського письменника Олександра Гріна, сповнене бідності і поневірянь, його творчість здається дивною і нехарактерною для людини, на долю якої випало стільки страждань і випробувань. В зображенні Гріна світ постає чарівним, романтичним і загадковим.
Важка реальність не вбила мрії письменника про прекрасне і світле, адже він завжди сподівався, що щастя обов’язково прийде, і це буде приємна несподіванка. Свою чарівну повість «Пурпурові вітрила» Грін написав після тяжкої хвороби, не маючи ні власної домівки, ні грошей. Але ця повість виявилася незвичайно доброю, сповненою вірою у всепереможну силу надії, вірою у людей, любов’ю до життя. Здається, що ця повість здатна творити дива.
Кохання і надія, мрія і піднесеність над буденним — це провідні теми «Пурпурових вітрил». Спочатку оповіді у головної героїні Ассоль не було жодної підстави сподіватися на краще: у дівчини від злиднів померла мати, а її батько змушений був піти зі служби через те, що покарав мерзотника, і заробляти тим, що власними руками виробляти іграшки. Але на життєвому шляху Ассоль зустрівся старий збирач казок і легенд, якій подарував їй мрію та надію. Надію на те, що одного разу на кораблі з пурпуровими вітрилами приїде за нею справжній принц, який назавжди забере її «у блискучу країну, де сходить сонце і де зірки зійдуть з неба, щоб привітати тебе з прибуттям».
Вразлива юна дівчина настільки сильно повірила у цю мрію, що врешті-решт надії Ассоль перетворилися на дійсність, хоча більшість тих, хто її знав, вважали дівчину божевільною. В ній наче жили дві, зовсім різні особистості: «Одна була донька матроса, ремісника, що майструвала іграшки, друга — живий вірш, з усіма дивами його співзвуччя та образів, з таємницею сусідства слів, в усій взаємності їх тіней і світла, що падають одне на одне». Ассоль жила мрією про кохання, а не буденністю. Грін так писав про дівчину: «Нам нелегко так зануритись у казку, їй було б не легше вийти з-під її влади та привабливості».
Така безмежна відданість своїй мрії врешті-решт знайшла розуміння. На перший погляд, не було нічого казкового у вчинку закоханого романтика Грея, який, дізнавшись про мрії Ассоль, купив пурпурову тканину для вітрил свого корабля. Але це сталося не просто так, бо своєю схожістю на «чарівне художнє полотно» і гармонійністю, своєю чистотою і порядністю дівчина справила велике враження на Грея.
Найважливіша у повісті — здійснення мрії, яка, хоча і є чарівною та незвичайною, але цілком реальна. У своїй повісті «Пурпурові вітрила» О. Грін стверджує, що коли одна людина щиро кохає іншу, то в її силах перетворити життя на казку. Та таке бажання виникає тільки тоді, коли кохання справжнє, коли воно дарує, а не забирає собі. На кохання заслуговують тільки такі, як Ассоль зі своїм вірним чеканням і своєю відданістю.
Наталка як уособлення найкращих рис української жінки у п’єсі
І. Котляревського “Наталка Полтавка”
Природа сказала жінці:
будь прекрасною, якщо можеш,
мудрою, якщо хочеш,
але розсудливою ти повинна бути неодмінно.
(П'єр Бомарше)
Після видання п’єси «Наталка Полтавка» Івана Котляревського почався новий період в історії української літератури, адже цей твір став першим на шляху розвитку драматургії на території нашої Батьківщини. Автор показує нам соціально-побутове життя українців у минулому, яке цікаве і сучасному читачеві.
Ця драма наповнена народними піснями, які пам’ятають й досі: «Віють вітри, віють буйні…», «Сонце низенько, вечір близенько…», «Гомін, гомін, гомін, гомін по діброві…», «Ой під вишнею, під черешнею». І. Котляревський намагався зробити комедію надзвичайно легкою для перегляду. На мою думку, йому чудово вдалось зробити це.
Я вважаю, що Наталка є справжньою українською жінкою, бо «золото – не дівка! Наградив Бог Терпилиху дочкою. Окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна – яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших за себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе і матір свою на світі держить». Й справді, після смерті батька на Наталчині плечі лягла тяжка відповідальність: піклуватися про себе й про свою стару матір. Мені здається, ця дівчина дуже відповідальна й хазяйновита, адже «всі матері приміром ставлять її своїм дочкам.» Крім того, вона «так обезглузділа, що любить запропастившогося Петра!». Наталка настільки закохана у парубка, що навіть не погоджується вийти заміж за шанованого на селі возного, який має можливість забезпечити грошима Терпилиху із дочкою до кінця життя. В образі дівчини поєдналися найкращі риси людини: щирість, життєрадісність, наполегливість, доброта і повага. І те, що Полтавка все ж таки одружилася з Петром є своєрідною винагородою за її відданість.
Мабуть, українська жінка стала справжнім символом України, адже вона незрівнянна, неповторна, мудра і розсудлива. Така, як Наталка Полтавка.