Естетичне кредо Е. Сетон-Томпсона писати в тому, що знаєш. Про це він говорить у своїй передмові до книги «Життя диких звірів»: «Коли я вдивляюся в імена тварин, чиї історії тут розказані, я відчуваю щось більше, ніж може відчувати художник, вдивляючись в різні портрети своїх друзів, ідеально створені ним самим. Деяких я знав особисто.Образи друге створені на підставі різних історій ». Зауваження письменника, що деяких тварин, у яких йдеться в його оповіданнях, він знав особисто, має пряме відношення до «герою» його розповіді СНАП. Прообразом його був реально існуючий в сім’ї пес. У книзі «Моє життя», Описуючи свої дитячі роки, Сетон-Томпсон каже: «Ми часто згадували маленького тер’єра СНАП, нашого вірного захисника від щурів, коли ми жили на фермі. Щоночі він виходили на полювання і щоранку переможно був з величезною бурою щуром в зубах ». Автор зберіг у своєму оповіданні Не тільки ім’я і породу собаки, а й особливість характеру «героя», дав йому говорить кличку Снап, що в перекладі з англійської означає «вистачати». У цьому короткому імені автор зумів сфокусувати основна якість характеру СНАП, його безприкладну хоробрість і мужність, хватку, яка була смертельною. НЕ випадково Сетон-Томпсон зауважує: «Деяким собакам насилу приискивать ім’я, другим же не доводиться придумувати клички – вони є як би самі собою». Особливо захоплююче є опис останньої сутички пораненого СНАП з вовком, що коштували йому життя. «У той час, – пише автор, – як десять великих псів бездіяльно металися навколо Безмолвно звіра, у дальньому чагарники почувся шурхіт, потім стрибками пронісся елоснежний гумовий мячик, незабаром перетворився в маленького бультер’єра. Снап, ю повільно біжить і найменший з зграї, примчав, важко дихаючи – так важко, що, здавалося, він задихається, і підлетів прямо до кільця навколо хижака, з Яким ніхто не наважувалися битися. Завагався він? Ні на мить. Крізь кільце гавкаючий собак він кинувся напролом до старого деспотові пагорбів, цілячись прямо в глотку. І вовк вдарив його з розмаху своїми двадцятьма ікла. Однак малюк кинувся на нього вдруге, і що сталося тоді, важко сказати … Коли битва нарешті закінчилася, перед нами на землі лежали вовк – могутній гігант – і вчепилася в його ніс біла собачка ». Для письменника-гуманіста, яким був Сетон-Томпсон, кожна особина живої природи – це цілий світ, проникнути в Котрий даний людині гуманного та терплячому, який вм гати і любить різноманіття навколишнього життя. Тільки людина, яка добре знає собак, міг зробити таке зауваження: «Собаки гарчать на два ладу: низьким, грудному голосом – це ввічливе попередження або сповнений гідності відповідь – і голосно, майже верескливо – це останнє слово перед нападу». Зустрічаємося ми з цим і при описі життєвого шляху СНАП. Автор відтіняє благородство тварини, мужність і властиве йому почуття гідності. Все це породжує у читача повагу до живої істоти, відкриває йому такі сторони життя навколишнього світу, в яких він і НЕ підозрював. Мудрі і гуманні твори канадського письменника вчать любить природу, берегти все живе, закладають то моральні основи, з яких вироста
Риси характеру Поета — гордий, впевнений у своїх діях і вчинках — стійкий, сміливий, мужній, відданий народові — нещасний, але талановитий — «…божа людина» — «…навесні… оживляв сумну діброву» — не вмів співати — «лиха не боюся» — «завжди вільний» — «Я на крилах думки лину» — поважне ставлення до простого люду — на жорстокість відповідає добром — не приваблює золото, лаври Цитатна характеристика поета «Давня казка» — Проживав поет нещасний, Тільки мав талант до віршів Не позичений, а власний. — Хоч не був він теж поганий,— От собі — людина божа! — Що не був співцем поет наш, Бо зовсім не вмів співати. — І не був поет самотнім,— До його малої хати Раз у раз ходила молодь Пісні — слова вислухати. — Теє слово всім давало То розвагу, то пораду. — Він зо всього був догодний Ні голодний, ні холодний. — Ей, я лиха не боюся З ним ночую, з ним і днюю… — Не турбуйтесь за мене, папе, Маю я багатства стільки, Що його й на тебе стане! — Та й сам я Не люблю за панами жарту… — Бачиш ти — оця діброва, Поле, небо, синє море, То є багатство — панство І розкішне, і просторе При всьому цьому багатстві Я щасливий завжди й вільний. — Так, я вільний, маю бистрі Вільні думи-чарівниці. — Все, чого душа запрагне, Я створю в одну хвилину, В таємні світи надхмарні Я на крилах думки лину. — Скрізь гуляю, скрізь буяю, Мов той вітер дзвінкий в полі; Сам я вільний і ніколи Не зламав чужої волі. Бертольдо про поета: — Що за дивна сила слова! Ворожбит якийсь, та й годі! — Ти своїм віршем чудовим Чарував усю громаду. — Знаю я сього поета І його величну душу, І тепер йому по-царськи Я подякувати мушу. — Срібла, золота насиплю Я співцеві дорогому! — Розливався людський стогін Всюди хвилею сумною, І в серденьку у поета Озивався він луною… — Я його талан співецький Так високо поважаю, Що співцем моїм придворним Я зробить його бажаю. — Ви скажіте свому пану, Що заплати не бажаю, Бо коли я що дарую, То назад не одбираю. — Ви скажіть, що я не хочу Слави з рук його приймати, Бо лихую тільки славу Тії руки можуть дати. — Золотих не хочу лаврів, З ними щастя не здобуду. Як я ними увінчаюсь, То поетом вже не буду. — Не поет, хто забуває Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани! — Та й темниці буду вільний,— Маю думи-чарівниці, Що для них нема на світі Ні застави, ні границі. — І мого прудкого слова Не затримає темниця, Полетить воно по світі, Наче тая вільна птиця. — За тюремний спів він мусив Головою наложити.
Надзвичайно поетична картина природи змальована у вірші П. Тичини «Гаї шумлять...». Твір сповнений світла, радості, повноти життя. Ліричний герой сприймає навколишнє як подарунок природи — шум гаїв, хмарки в небі, гудіння дзвону, коливання достигаючих нив, шепіт трав.
І на завершення — завжди вражаюча картина сонця, що заходить над рікою, залишаючи на воді золоту доріжку та свої відблиски. Ніби розколовся навпіл сонячний диск — одна частинка у небі, друга — на тихій гладіні води. Це сонячне золото заповнює душу, спонукає до творення добра та краси.
