Тема вірності Батьківщині в поемі Миколи Вороного "Євшан-зілля""Євшан-зілля" — це поетична інтерпретація легенди про юного половця, якого взяв полон Володимир Мономах. Життя хлопчика в чужині було розкішним: він ні в чому не знав відмови, жив у достатку. Все було б гаразд, але на Батьківщині половця залишився батько, що дуже тужив за сином і хотів повернути рідну дитину, бо батьківська любов найсильніша и світі. І от гудець іде до Києва за юним паном. Усі спроби були марними — половець став русичем. Ні колискові, ні звитяжні пісні, ні батькові страждання не зачепили жодної душевної струнки, але статки диво: почувши запах євшан-зілля, хлопець мов прокинувся з довгого сну. Із запахами в людини пов'язані найгостріші спогади. Ось і дук привільного, широкого, безкрайого степу повернув юнака в дитинство, коли він був ще зовсім маленьким, бігав по ньому, а євшан-зілля наповнювало цей степ терпким, солодким, духмяним ароматом свободи. І душа перевернулася... гаряча половецька кров зажадали свободи, волі, свого власного дому, свого степу, батьківщини, просторів, життєдайної волі, що манить, несе, п'янить, дарує щастя.Микола Вороний хотів сказати, що обов'язок кожної людини — це любов до своєї країни, свого отчого дому, своєї батьківщини. Ось і половецький юнак обрав рідний край, ніякі подарунки, ніяке розкішне життя не замінить рідного краю. Йому ми можемо пробачити, він був захоплений в полон, а що сказати про людей, які кидають рідну землю, шукають кращого, простішого життя, не дуже переймаючись долею своєї землі, продають її за "13 сребреників Юди".Автор ставить питання: де взяти євшану для України? Зілля не до треба людей, які люблять Україну понад усе, не важливо, яка вона є, — багата чи бідна, привітна чи ворожа, прекрасна чи потворна, добра чи гнівна — це не суттєво; головне — зміст, а не форма, внутрішній стан. Діяти, а не говорити. Слова — вони пусті, позбавлені смислу, якщо не підкріплені ділом. Де взяти дійсно; дійову людину, людину-патріота, для якої горе власної землі болить, як своє власне? Людину, яка вдихнула б запах степового євшану і захотіла перетворити свою землю на степ, але не пустку, а широкий, безкраїй, вільний, від спогляданя якого хочеться орлом полетіти до синього неба і з височини споглядати свою землю й радіти квітучому краю. Душа співатиме від волі, свободи і не залежатиме від якихось незрозумілих химер, яких ми самі навигадували і говоримо, що це перешкоди, які в усьому винні. Але винна людина, що нічого не хоче зробити для себе, не те що для своєї країни. І доводиться летіти однокрилим пораненим чорним круком над випаленим, оголеним, розораним, спаплюженим степом...
У казці І. Я. Франка розповідається про долю головного героя — Лиса Микити. Це справжнісінький собі лис, який усе своє життя займається крадіжками. Він був дуже хитрий, тому обминав усі небезпеки. Тільки одного разу його майже впіймали. Пощастило Микиті врятуватися: він сховався у діжці з фарбою. Тільки після цього він став фарбованим. Спочатку ми бачимо, що з цього Лис Микита навіть отримав користь. Звірі обрали його царем, кожного дня годували, бо боялися дивного звіра. Правда Фарбованого Лиса була така: «Хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи!»Але таке фальшиве життя не могло тривати довго. Лисяча вдача виявилася під час лісового концерту. Звірі побачили, хто їх дурив увесь час, і розірвали Лиса Микиту на шматки. Отже, на кожну нечесну людину чекає заслужена кара
