Головна мета Борулі — добитися дворянства, тому і в своїй хаті встановлює «дворянські порядки», що створює глибокі комедійні ситуації. В гонитві за ілюзорним герой губить справжні цінності, вироблені народною мораллю. Сміховинність своїх вчинків Мартин не помічає. Свої плани він розповідає ще на початку п’єси. Він жалкує через те, що ще його батько не подбав про «гражданську службу». Хоче отримати чин та визнання. Своїх дітей він також хоче вивести в люди: «От сина опреділив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, бог дасть, натреться, тоді повіреного не треба – самі всі іски поведем! Коли б ще дочку пристроїть за благородного чоловіка.»
Комізм ситуації в тому, що Мартин – людина старосвітських звичаїв і виховання. Сім’я його – дружина, син та дочка – також дотримуються старосвітських звичаїв. Боруля скрізь зазнає поразки: сусід-поміщик виграв у нього позов у суді, сина Степана «попросили» з канцелярії, де він працював, наречений Марисі виявився шарлатаном і втік, чому дівчина безмірно рада. Нарешті через одну букву в прізвищі (Боруля – Беруля)рід Мартина не визнали дворянським. Тому він спалює «дворянські» попери в печі. А в останньому монолозі розкриває увесь біль своєї душі : «Горять червоно, як кров дворянська, горять!…О-о-о!… Тепер ти бидло! Бидло! А Степан теля!( ридає)…Пустіть! Рятуйте бумаги!… Я сам поїду у дворянське собраніє, у сенат поїду…(підбіга до печі.) Згоріли… Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки бидло!( Тихо плаче.)»
Поряд з наївним Мартином драматург змальовує хижака Трандальова. Це – людина без певної професії, якій чужі поняття порядності та гідності. Він прижився біля такого, як дворянин Красовський, і одночасно веде справу Борулі проти Красовського, а справу Красовського проти Борулі. Цей тип — продовження суспільної системи.
Образами дружини, дітей Мартина і наймитів драматург стверджує здорову народну мораль. Вони не цураються тяжкої роботі на землі, шанують народні традиції і звичаї.
В своєму творі Карпенко-Карий стверджує принципи правди, простоти та любові до свого народу. Сміх у п’єсі не нищівний, а аналітичний та співчутливий. Описані події по суті трагічні,проте подані у комічній формі.
На основе фольклорного материала Коцюбинский показывает соблюдения гуцулами обычаев, обрядов во время различных праздников, гадания, якобы в борьбе со злыми духами, которые должны помешать хозяйству гуцула и даже его жизни. В произведении описываются обычаи и обряды гуцулов, соблюдение которых обеспечивало благополучие или успех в газдуванни (обход вождем полонины, на которую должны ступить овец зажигания вождем «живого огня», доения молока и добычи будзу (сыра), взращивание скотинки, чтобы «не заболела , чтобы никто не сглазил … », гадание Палагни на Юрия — праздник весны, радости и солнца.
Осознание единства с природой порождало стремление жить богатой духовной жизнью. Природа и любовь раскрыть и развить лучшие стороны человеческой души, которая должна слышать не только мелодию гор, лесов, ручьев и водопадов, но и творить свою музыку. Вот почему всю жизнь гуцула, чаще беспокойное, сопровождает коломийка — один из самых распространенных уснопоетичних жанров на Гуцульщине. Писатель вводит в текст повести и любовную, и бытовую коломыйку, подает их как запев до отдельных эпизодов, вводит в диалоги, вплетает время от времени в свой рассказ.
При встрече с Маричкой Иван играет мелодию неизвестной песни. С его сетевой дудки «… с горы на гору, с поточку в поточок — порх коломийка, такая легкая, прозрачная, что слышно, как от нее за плечами треплют крылышки …»
Ой, прибежала с полонины
Белая овца —
Люблю тебя, красивая, люблю,
Да и твои словечка …
Повесть дает прекрасную возможность убедиться в том, что частушки лучше передавали душевное состояние их создателей.
«Тени забытых предков» М. Коцюбинский заканчивает описанием оригинального погребального обряда, на который собирается молодежь повеселиться. Этот погребальный обычай имеет определенный философский смысл, показывает триумф жизни над смертью, является проявлением мировоззрения народа. Гуцул не хочет долго задумываться над смертью человека, оплакивать умершего.
Заключительная сцена повести изображена в духе народного творчества. Оптимистично заканчивается грустный рассказ о главном герое произведения, которым писатель сумел воскресить образ «забытого предка», показать место мифологии в жизни крестьянина.
Таким образом, фольклорная основа повести дала М. Коцюбинскому возможность нарушить важные философские проблемы: что такое настоящая красота, смысл человеческого бытия, потенциальные возможности народа, высокая мораль.
Гріє сонечко!
Усміхається небо яснеє,
Дзвонить пісеньку жайвороночок,
Затонувши десь в бездні-глубіні
Кришталевого океану…
Встань,
Встань, орачу! Вже прогули вітри.
Проскрипів мороз, вже пройшла зима!
Любо дихає воздух леготом;
Мов у дівчини, що з сну будиться,
В груді радісно б’єсь здоровая
Молодая кров,
Так і грудь землі диха-двигаєсь
Силов дивною, оживущою.
Встань, орачу, встань!
Сій в щасливий час золоте зерно!
З трепетом любві мати щирая
Обійме його,
Кров’ю теплою накормить його,
Обережливо виростить його.
Гей, брати! В кого серце чистеє,
Руки сильнії, думка чесная, –
Прокидайтеся!
Встаньте, слухайте всемогущого
Поклику весни!
Сійте в головах думи вольнії,
В серцях жадобу братолюбія,
В грудях сміливість до великого
Бою за добро, щастя й волю всіх!
Сійте! На пухку, на живу ріллю
Впадуть сімена думки вашої!