Володимир Виниченко народився 1880 року в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Григор’ївка Кіровоградської області). Український письменник, громадський і державний діяч. Голова Директорії (1918 – 1919 роки).
Навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті Київського університету.
Його українська вимова, бідний одяг та інші ознаки пролетарського походження викликали у дітей російської або зрусифікованої буржуазії ворожість. Тому були і бійки з учнями, і розбивання шибок. Однак думок про навчання він не залишає. Одягнений в українське вбрання, у сивій шапці і з кийком у руці приходить на здавання іспитів екстерном у Златопiльську гімназію. Доля на цей раз усміхнулася — Володимир одержує диплом. Будучи студентом університету, створює таємну революційну організацію «Студентська громада». 1902 року його заарештовано і посаджено до міської в’язниці. Через недостатність доказів було випущено. На нього чекало виключення з гімназії. Через деякий час — знову арешти, втечі, партійна робота, написання книг та брошур на революційні теми. Революція 1917 року застає Винниченка в Москві. Упродовж трьох років, змінюючи різні посади, Винниченко прагне принести якнайбільшу користь Україні, її народові. Хоча вважав себе марксистом, але світогляд перебував під впливом гуманізму й західного лібералізму.
Объяснение:
31 січня 2019 року об 14 годині у Хмельницькій обласній універсальній науковій бібліотеці відбудеться презентація книги «Московська брехня» журналіста, письменника, голови Хмельницької обласної організації Національної спілки письменників України Петра Івановича Маліша.
Це спеціальне благодійне видання для захисників України, яке вийшло друком у видавництві ТОВ «Поліграфіст-3» за фінансової підтримки Хмельницької обласної ради і управління культури, національностей, релігії та туризму Хмельницької обласної державної адміністрації.
Упродовж багатьох століть московити нав’язують українцям міфи про «спільність», «єдиний народ», «старшобратство» та інші, привласнивши історію Руси – України. Особливо активізувалися кремлівські ЗМІїні кілери в останні роки. Шовіністичній отруті протидіє автор «Московської брехні».
У своєму видані Петро Маліш, за словами автора передмови Олексія Тимощук, «…не лише будує барикади з історичних документів і зводить захисні споруди з досконалих фактів, але й атакує, наступає, маневрує в інформаційному просторі, завдає нищівних ударів, вперто й відважно викриваючи кремлівську облуду, яка отруює свідомість українців…»
Петро Маліш – журналіст, письменник, голова Хмельницькоої обласної організації Національної спілки письменників України. Його перу належать історико-публіцистичні книжки «Розгул червоного диявола», «Розгул диявола триває», «СТАЛІНОїди», «Безкровний серпень», «На зламі», повістей «Печаль месника», «Осічка» та ін.
Лауреат премій – всеукраїнської «За подвижництво у державотворенні» імені Якова Гальчевського (2004), регіональної «Скарби землі Болохівської» (2010) – в номінації: література, присвячена популяризації історії та культури Подільського краю; обласних – імені Дмитра Прилюка за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики (2015), імені Тараса Шевченка (2018). Нагороджений Золотою медаллю української журналістики (2014).
Объяснение:
Бачиш ти - оця діброва,
Поле, небо, син море
Це моє багатство - господарство і розкішне, і просторе.
Але не здатний Бертольд зрозуміти цих слів, бо для нього «таємний світ небесний» нічого не вартий у порівнянні з красивим замком або з графством. Лицар дивується, коли бачить великий вплив слова поета на молодь, він навіть вбачає в цьому якесь чаклунство. Минув час, і Бертольд відправляється в походи завойовувати чужі міста. Його військо супроводжує пісня про рідний край, який завжди в серці, якого ще більше безкорисливо любити вчить нас далека розлука. З уявною зв'язком з рідним краєм воїни сміливо йдуть на приступ замків і фортець. Щасливий і сп'янілий від перемог, лицар не чує тих пісень, думаючи про власну перемогу. І коли щастя відвернулося від нього і у війську почалися чвари та незгоди, Бертольда рятує глузлива пісня військових співаків про недбале воїна, який повертався додому живий і неушкоджений, так як мав у вигляді талісмана мудре пропозицію: «Удирай, поки здоровий!» Ця пісня повернула їм відвагу, а з нею і перемогу в бою. Перемогла не відвага Бертольда, перемогло слово поета з дивною, ніби, справді, ворожою силою. Отже своїм воєнним щастям вельможа зобов'язаний поетові.Коли Бертольд пропонує художнику високу, на думку пана, честь - стати придворним поетом, жити у нього в замку, бути в пошані, добробут і славу, поет з посмішкою на вустах відкидає це за
Золотих не хочу лаврів,
З ними щастя не здобуду.
Якщо ними увенчаюсь,
То поетом вже не буду.
Так вирішує Леся Українка питання про незалежність мистецтва від золотого мішка, про свободу творчості художника, який повинен виражати думи і прагнення рідного народу, підтримати його в боротьбі за волю і щастя.